Чи людське життя - особове + тваринне? |
У цій статті я розглядатиму дві версії теорії еволюції, які ще донині поширені у християнських середовищах і важаються наче б то сумісними з вірою в Творця. Починаючи від 1950-х років ХХ століття, на які припадає австрійський період творчості (викладання в Інсбруку, 1949-1964) німецького богослова, єзуїта Карла Ранера (1904 – 1984), в католицьких наукових колах поширюється теорія еволюції людського тіла, яка стверджує, що людське тіло є продуктом біологічної еволюції гаданих тваринних предків, а розумна людська душа є результатом безпосереднього Божого творчого акту. Таким чином, ця теорія визнає тільки одну фундаментальну відмінність – між біологічним та духовним буттям. В біологічній же сфері вона стверджує міжвидову еволюцію аж до виникнення «людського» тіла (яке ще не одушевлене безсмертною душею). І саме Карл Ранер був основним ідеологом цієї версії теорії еволюції [1]. Власне її «потвердив» (а принаймні – не спростував) блаженний Папа Іван Павло ІІ у своєму листі до Папської Академії Наук від 22.10.1996 року. Натомість друга, теорія ступеневого одушевлення походить від грецького філософа Арістотеля (384-322 до Р. Хр.), а саме – від його вчення про «розвиток» дитини в лоні матері, у якому вона наче б то проходить через гадані «до-людські» – рослино- та твариноподібні стадії. Ця теорія своїм корінням сягає вчення Платона (427-347 до Р. Хр.) про «три душі» в людині: пожадливу (epithemetikon), емоційну (thymoeides) і розумну (logistikon) [2]. Арістотель перейняв і модифікував це вчення. У його версії ці душі звуться anima vegetativa (рослинна душа), anima sensitiva (чуттєва – тваринна душа) та anima rationalis (розумна душа) [3]. Aрістотель застосовує цей потрійний поділ (трихотомію) до своїх ембріологічних поглядів й навчає, що людський ембріон/фетус отримує спочатку душу, здатну до живлення, потім – здатну до відчуттів, і лише по якомусь часі – розумну душу [4]. Такі погляди Арістотеля маже дослівно були перейняті в Коран [5], а в християнському просторі їх запозичив св. Тома Аквінський. Зокрема, він пише: Таким чином, обидві теорії допускають лише зовнішнє (поверхове) відношення між душею і тілом. Проаналізуймо – по черзі: 1) У випадку еволюції людського тіла йдеться про «перед-існуючу живу матерію», точніше, про тіло тварини, яка на певному етапі розвитку одушевлюється людською душею (далі в тексті: одушевлення). Залишаючи поза увагою «корелят» цієї теорії – питання про можливість перед-існування людської душі, отримуємо таке: Оскільки ця тварина існувала й до одушевлення, то розумна людська душа не була для неї необхідною. Це був метафізично й фізіологічно повноцінний індивід, тобто мав тваринний центр чуттєвості і спонтанності (anima sensitiva), та міг існувати і без людської душі. Отже, між одушевленим у цей спосіб тілом і людською душею немає необхідного зв’язку, а отже – немає субстанційної єдності. Якщо б ця теорія була правильною, то душа була б чимось метафізично зовнішнім та лише доданим до перед-існуючого повноцінного тіла. (Я не хочу сказати, що душа з тілом невіддільно поєднана, бо тоді смерть та існування anima separata (окремої, відділеної душі) були б неможливими. Вже Немесій, єпископ Емесійський [IV – V ст.] у своєму першому християнському антропологічному трактаті Περι φυσεος ανθρωπου каже, що душа не пов’язана з тілом так, як одне поліно з іншим на купі дров [κατα παραθησιν], ані не змішана з тілом, як вода з вином, але поєднана з ним своєрідно і незлитно) [11]. Якщо ми застосуємо ці знання до досліджуваної проблеми, то отримаємо: якщо при одушевленні «перед-людського організму» розумною душею (як стверджують обидві теорії) – чи то в лоні матері, чи в перебігу еволюції, – його чуттєва душа (anima sensitiva) помирає, то його біологічний життєвий принцип (anima vegetativa/nutritiva) живе далі, і таким чином розумна душа вселяється в рослиноподібний організм. Навіщо тоді потрібно «твариноподібної» стадії еволюції чи пренатального розвитку, якщо рослинна душа (anima vegetativa/nutritiva) у момент зіслання розумної духовної душі не вмирає? У такому випадку людина могла б стрибкоподібно виникнути з рослини [15]. Тоді «тваринні предки», тобто «лінія» чотриногі-ссавці-примати (якщо «вектор еволюції» спрямований строго на людину) або взагалі не існувала б, або ж вони становили б «бічну вітку» на еволюційному «родовому дереві», яка не має нічого спільного з людиною. Але це суперечить вихідним позиціям обидвох теорій, які виразно стверджують існування твариноподібних «попередніх стадій» як необхідних умов для одушевлення чи «гомінізації», причому остання – теорія еволюції людського тіла – по суті зберігає дарвіністські уявлення про «людиноподібних мавп» як предків людини і «приймає за чисту монету» хибну, ідеологічно-еволюціоністську інтерпретацію палеонтологічних знахідок. (Карл Ранер навіть вважає таку «твариноподібну стадію» «передісторією» [людської] духовної душі, так що на момент «одушевлення» наявне «людське» тіло, яке тоді «одушевлюється» [16]. Я вбачаю у цьому ході його думки порочне коло в аргументації (circulus vitiosus), тому що аби стати «людським», таке тіло мусіло б уже бути одушевлене людською душею. Так само не може бути «передісторії» душі, без того, щоби ця душа вже існувала). Варто зупинитися на ще одній «особливості» цієї теорії. Якщо у випадку теорії еволюції людського тіла тварина могла би продовжувати існувати і без людської душі, то згідно з вченням про ступеневе одушевлення Бог неначе «змушений» створити людську душу. Однак послідовніше було б визнати Божу свободу творення, а отже – контингентність (не-необхідність) людини. У такому випадку, якщо Бог не захотів би творити розумну душу (anima rationalis), то ембріон мусів би далі розвиватися по тваринному типу, й людська матір могла б народити тварину, оскільки не було би підстави для знищення ембріональної чуттєвої душі (anima sensitiva): вона не була б нічим «замінена». Підсумуймо ці міркування. Я визнаю той факт, що людина є субстанційною єдністю тіла і душі. Переконання у ньому, осягнене філософським шляхом, за своїм змістом відповідає католицькій догмі. Навіть Карл Ранер сам це визнає: «Людина є субстанційно єдиною таким чином, що ця єдність онтологічно первинніша по відношенню до справжньої й нередукованої множинності у її [людській] суті; людина є єдиною у своєму походженні, стані й остаточному призначенні (D 255; 480 і далі; 738; 1655; 1911 і далі; 1914). ... Ця субстанційна єдність людини, яка не є поступовим поєднанням речей, а в своїй єдності охоплює різноманітність як самоздійснення єдиної суті, є не лише визначеною правдою віри, а й засадничою передумовою християнського розуміння взагалі людини, світу й історії спасіння» [17]. (Дивно, як Карл Ранер, виходячи з таких засновків, у тому самому рефераті (!) міг відстоювати еволюцію людського тіла, яка перебуває в драстичній суперечності до цих засновків). Тоді душа мусить бути внутрішньою для тіла, так що тіло одушевлене, а душа – втілена. Однак, якраз ці обидві, дискутовані вище теорії розуміють людину як «поступове поєднання речей». Бо й справді: якщо душа «вдихається» у тіло лише на певному «етапі розвитку» тіла, то це – лише механічне поєднання різних «частин людини» (подібно до конструювання штучних речей), які залишаються чужими й зовнішніми по відношенню одна до одної. У такому випадку людина була б позбавлена своєї внутрішньої суті, тому що була б поступово «сконструйована» певним «Деміургом» відповідно до зовнішнього плану. Бо для того, щоби духовна душа як цілісний сутнісний принцип життя і тілесності була внутрішньою для тіла, вона мусить бути присутньою від самого початку тілесного існування. Тому у випадку поступового «одушевлення» вже перед тим існуючого тіла душа ніколи не стане для нього «своєю», «внутрішньою» – вона назавжди залишиться для нього «інородним тілом». Я не бачу також розумної підстави для того, щоби вважати тіло «людиноподібної» тварини або «ще не одушевленого ембріона» «людським», щоби у такий спосіб могти пояснити його «єдність» із пізніше вдихнутою душею. Радше, у такому мисленні знову присутнє порочне коло. Отож, обидві теорії постулюють лише суто зовнішній взаємний стосунок душі і тіла. І «перед-існуюча жива матерія», тобто примат, і «твариноподібний» ембріон мають вже anima sensitiva – чуттєву тваринну душу, яка метафізично й фізіологічно завершена, тобто така істота може існувати й без людської розумної душі. Для неї не є необхідним одушевлення розумною душею, а отже, між її тілом і розумною душею, яку Бог у певний момент вдихає, є й залишиться суто зовнішній взаємний стосунок на зразок механічного поєднання. А це не відповідає правді про людину – субстанційній єдності душі і тіла. В цих теоріях не зберігається ідентичність людського життя від його початку і до природного кінця: воно розпадається на різнорідні уламки (рослинне/тваринне «перед-людське» і власне людське – особове – життя). Цим також стверджується, що є люди, які не є особами. Наслідком такого твердження буде заперечення їхньої гідності на певних етапах розвитку. (Візьмімо лише до уваги теоретично-правове обґрунтування і практику абортів, спроби клонування людини, «утилізацію» надлишкових ембріонів, продукованих у процесі штучного запліднення in vitro, досліди над людськими ембріонами, що ведуть до їхньої смерті, добування з них стовбурових клітин, використання абортованих дітей як сировини для мезотерапії та косметики і т.п.). Відповідно, те, що за своєю суттю, тобто внутрішньо хибне, не може бути сумісним з вірою в розумного Творця. Тому християнські середовища – незалежно від конфесійної приналежності – повинні очиститися від цих теорій і визнати їх тим, чим вони є: помилковими гіпотезами, які повинні відійти у (псевдо-)наукове минуле. Петро Гусак доктор філософії, Доповідь на І Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції «Розумний Задум як основа ноосферної стратегії сталого розвитку», 14–16.03 2013 р.Б., ЛДС/УКУ, Львів. 1. Див.: Rahner, Karl, Theologische Anthropologie und moderne Entwicklungslehre, in: Die evolutive Deutung der menschlichen Leiblichkeit (Freiburg/München: Verl. Karl Alber, 1960); Overhage, Paul – Rahner, Karl, Das Problem der Hominisation, in: Quaestiones disputatae 12/13. – Herder: Freiburg/Basel/Wien, 1961. 2. Платон, Politeia, 439 d 4-8; 441 e 4-6. 3. Пор.: Арістотель, De anima II, 2 і далі. 4. Арістотель, De generatione animalium 2.3 (736 b 2). 5. Див.: Сура 22, аят 5: Ми створили вас із землі, тоді з краплини, тоді із згустка крові, тоді із шматка плоті, сповненого чи несповненого, для того щоби просвітити вас. І Ми поміщаємо у лоно, кого Ми хочемо, до певного часу. Тоді Ми виводимо вас як дитину. 6. Hl. Thomas von Aquin, Die Summe wider die Heiden, II, 89. – Jakob Hegner: Leipzig, 1935. – С. 385-387. – Підкреслення моє – П.Г 7. „Creationism“, in: Catholic Encyclopedia, Volume IV, Online Edition Copyright © by Kevin Knight. – www.newadvent.org/cathen/04475a.htm . 8. Пор.: Dombrowski, Daniel A., Deltete, Robert John. A Brief, Liberal, Catholic Defense of Abortion. – University of Illinois Press, 2000. 9. John Paul II. Magisterium is concerned with question of evolution, for it involves conception of man. – Message to Pontifical Academy of Sciences. – L'Osservatore Romano № 44, 30.10.1996. 10. Hl. Thomas von Aquin. Die Summe wider die Heiden, II, 89. – Jakob Hegner: Leipzig, 1935. – С. 386-389. 11. Див.: Немесий Эмесский. О природе человека, Глава III. – Экуменический Центр св. Апостола Павла: Москва, 1996. – С. 63-65. 12. Це твердження спирається на факт, який однозначно даний нам у досвіді самих себе й полягає у тому, що в людині немає «лише чуттєвої» тваринної душі, яка була б відмінною від особової духовної душі. Радше, те саме «Я» – духовне ядро єдиної ідентичної особи як носій духовних актів – мислення чи вольових рішень, переживає водночас тілесні відчуття, інстинкти і динамізми. (Пор.: Seifert, Josef. Leib und Seele. – Universtitätsverlag Anton Pustet: Salzburg, 1973. – С. 328-329). 13. Пор.: Seifert, Josef. Leib und Seele. – С. 328-335. 14. Там само, S. 335. – Переклад мій – П.Г. 15. Наприклад, з тополі, як це нам підказує Тарас Шевченко в однойменній баладі, у які він розповідає про «стрибкоподібну деволюцію» дівчини, яка з печалі і туги за коханим перетворилася в тополю. Хоча напрямок перетворення тут зворотний, але у цій первісно народній баладі при усій її казковості варте уваги те, що дівчина перетворилася не в мавпу, що, якщо б теорія еволюція мала слушність, було б «найправдоподібнішою» метаморфозою – «до найближчого за рангом предка-папєрєдніка», а у віддаленіший за «деревом еволюції» організм: в рослину. Тоді можливе й протилежне переворення. Народна мудрість і поетична мудрість Шевченка зобразили тут щось дуже правильне: метаморфози завжди стаються між несхожими й «віддаленими» проявами. «Еволюційне дерево» навіть не приходило в голову народній творчості. 16. Див.: Rahner, Karl. Theologische Anthropologie und moderne Entwicklungslehre // Die evolutive Deutung der menschlichen Leiblichkeit. – Verl. Karl Alber: Freiburg/München, 1960. – І, С. 191-194. 17. Rahner, Karl. Theologische Anthropologie... – С. 184. – Переклад і підкреслення мої – П.Г. Tеги:
( 5 голосів )( 7773 переглядів ) |