Бути причетним до змін у чиємусь житті - великий привілей Друк

Пастор Геннадій Мохненко - батько 34 дітей: 3 біологічних і 31 усиновленого
Пастор Геннадій Мохненко - батько 34 дітей: 3 біологічних і 31 усиновленого
ФІНАЛІСТ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО КОНКУРСУ "РЕПОРТЕРИ НАДІЇ В УКРАЇНІ"  2013

Пастор протестантської Церкви добрих змін (Маріуполь, Донецька область) Геннадій Мохненко — особа легендарна. Протягом п’ятнадцяти років він працює з дітьми вулиці. Так з’явився Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим», через яку «пройшли» майже три тисячі місцевих безпритульних. Сам пастор усиновив 31 дитину. (Зараз у його домі — росте чотирнадцятеро. Інші вже одружилися або працюють, живучи самостійно). З «перлин» (хоча я не впевнена, що так можна розрізняти дітей) — чемпіон України з боксу серед підлітків Сергій Кучерук і студент Донецької консерваторії Андрій Дудін, який готує до випуску перший альбом. До речі, про останній знятий фільм «Діамант з підвалу». (Можна подивитися на Youtube).

Всього близько ста хлопчиків і дівчаток усиновили члени церкви. «Найгучніше» усиновлення, на яке зважилася родина Ісаєвих — сім дітей зі страшними діагнозами. До слова, саме Євген і Світлана першими в Україні усиновили ВІЛ-позитивного малюка. Не без підтримки пастора Геннадія, звичайно.

Пастор Геннадій Мохненко зі своїми підлітками підкорив Ельбрус і Арарат. Зараз (у літні місяці) вони здійснюють кругосвітню подорож на велосипедах. Мета: за 6-7 років об’їхати світ, закликаючи до усиновлення. Вже проїхали всю Україну і частину Росії, де дісталися до Уфи, Самари, Челябінська, Єкатеринбурга... Далі буде Тюмень, Омськ, Новосибірськ, Іркутськ, Владивосток... Потім — США, Європа...

Я не могла упустити можливість поспілкуватися з пастором, зустрівши його в Києві — він був учасником міжконфесійного Східноєвропейського саміту священослужителів «Захисти сироту — зміни майбутнє».

— Я, як і більшість моїх друзів, у кого сьогодні є прийомні діти, не думали навіть про усиновлення. Але в Маріуполі багато сиріт. На найближчому перехресті від місця, де ми планували будувати церкву, купивши напіврозвалену будівлю, жили десятки безпритульних. І ми спробували проявити християнське милосердя, почавши їм носити їсти. Хай просту їжу, але свіжу. Потім прийшли перші дітлахи й просилися пожити в нашому напівзруйнованому будинку, який був трохи кращим, аніж підвали: замість скла на вікнах — церата, замість кімнатних дверей — ковдри.

— Багато хлопців прийшло?

— Четверо. Потім вони почали приводити друзів. Вже через короткий час їх було тридцятеро. І ми стали свідками багатьох чудес від Бога.

— Яких саме?

— Одного дня серед ночі почув голос. (Сам — не містик, а раціоналіст. Люблю грати в шахи. І взагалі насторожено ставлюся до людей, які чують голоси.) Але тоді я виразно чув: «Це Мої діти. Я дам тобі все необхідне».

Пам’ятаю, тут же розбудив дружину. «Чого ти нервуєш? — заспокоювала вона. — Якщо Бог сказав, значить зробить».

За три дні мене провели до кабінету Володимира Бойка, директора Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча, одного з найбільших підприємств країни. Біля його кабінету завжди стояла довжелезна черга. У мене, м’яко кажучи, не було шансів туди потрапити. Та я й не намагався, знаючи, що Володимир Семенович досить відкрито декларує свій атеїстичний світогляд. Він вислухав і швиденько написав на листі, де я прохав 20 мішків цементу і три куби лісу — «Зробити все, що ми можемо». У результаті за чотири місяці діти в’їхали до відбудованої будівлі. Щоправда, її одразу ж почали нищити. У перший же день розбили декілька дверей. Підірвали унітаз. Хтось петарду кинув — вирішив перевірити звуковий ефект. Ось так ось починався Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим».

— Чи пам’ятаєте, скільки дітей «пройшло» через Центр? До речі, зі своїми усиновленими дітьми ви познайомилися там?

— Через нас «пройшло» 2700 дітей. (Більшість із них — наркомани, віл-позитивні... На жаль, поховали чимало).

Геннадій Мохненко з синами Сергієм і Славком
Геннадій Мохненко з синами Сергієм і Славком
Багато років працювали в режимі Центру. Хоча вже в перші роки побачили: якщо, забравши з вулиці безпритульного, віддаємо його до інтернату, а в нього, як у одного з моїх прийомних синів, 80 втеч звідти, то він знову втече. І не відомо, чи знайдемо його живим наступного разу. Тоді почали брати дітей під опіку. Так у мене з дружиною з’явилися перші хлопчаки. Окрім 31 усиновленого є троє біологічних дітей, як ми говоримо, бо рідні — всі!

— Пасторе Геннадію, а ви всиновлювали лише хлопчаків?

— І дівчат — теж! Моїй першій прийомній дочці 25. Вона одружена. Росте восьмилітній синочок. Забрав її в 12 років. Жила в каналізаційних люках. Підробляла повією на трасі.

Хочеш прожити щасливе життя, йди у бік сліз, біди і горя; йди туди, куди йти важко, несучи добрі зміни. Якщо побачиш хоча б одну змінену долю і знатимеш, що маєш до цього стосунок, на тебе потоком полинуть любов і радість.

Побачивши, що альтернативи родині немає, ми самі, беручи сиріт, почали надихати інших. Все більше моїх друзів зважувалося на це. Хтось брав одного. Хтось, що називається, входив у смак і брав, другого, третього. Таким чином, люди з нашої церковної громади (всього нас близько 650 осіб) усиновили близько ста хлопчиків і дівчаток.

— З якими труднощами при всиновленні ви зіткнулися?

— З багатьма. (Стискаю руку всім тим, хто з посмішкою проходить усі чиновницькі поневіряння і все ж таки бере дітей.) Всі вони від того, що в Україні немає культури усиновлення. Коли ти береш дітей, перше запитання, яке ставлять: «Ви що не можете мати своїх?» За ці роки воно так дістало, що довелося зробити офіційну заяву: «Можемо мати своїх!»

Ми віримо, що, по-перше, сьогодні маємо стосунок до прищеплення нашому суспільству культури усиновлення. По-друге, усиновлення, до певної міри, може стати зціленням для Церкви. Якось я стояв біля одного з моїх умираючих синів. У свої 14 той умирав від СНІДУ — з 10-ти років вживав наркотики. Він лежав, випльовуючи в миску з кров’ю власні легені. Йому залишалося жити хвилин сорок. Буду чесним: не міг молитися, говорити про Царство Небесне. Просто плакав і думав: «Господь, де ми були, коли хлопчакові минуло сім і він уперше опинився на вулиці?» Нам, церковнослужителям і віруючим, потрібно переживати біль! Біль з серця Бога-Отця! Так ми не охолонемо в мотивації! Знаєте, з роками все менше розумію, коли церкви розтрачують свою енергію на міжконфесійне і міжденомінаційне з’ясування стосунків. Пам’ятаєте з Писання: апостоли сперечалися, хто з них важливіший. Ісус, знаючи їх помисли, поставив перед ними дитя, сказавши: «Хто це дитя приймає, той Мене приймає і Того, Хто Мене послав». Очевидно, інколи потрібно і посперечатися про богословські доктрини. Але не сьогодні. Сьогодні потрібно працювати разом!

— Мені доводилося чути, мовляв, люди готові усиновити дитину, але бояться, що вона погано впливатиме на рідних — генетика, важке дитинство...

— Усиновлені діти — найкращий педагогічно-психологічний прийом для рідних. Побачите, тоді ваші сини й дочки перестануть думати, що екватор проходить через їхню спальню, і навчаться жити з іншими і для інших.

Відомий фізик Блез Паскаль говорив, що найбільший привілей, який дано Всевишнім людині — це бути причиною змін в чиємусь житті.

Знаєте, весь прекрасний, барвистий світ не вартий долі однієї моєї прийомної дитини!

— Пасторе Геннадію, а ви, всиновлюючи дітей, прагнете виховувати їх у християнському дусі?

— Я взагалі не роблю наголосу на релігії, як це не дивно звучить з вуст священика. Моє завдання: любити прийомних синів і дочок і дати їм якийсь зразок у житті. Якщо бути вже дуже відвертим, то це не найкраща ідея давати дітей дуже релігійним людям, які думають, що педагогіка — це читання Біблії з ранку до вечора і молитви п’ять разів на день. Діти повинні потрапляти до здорових родин з хорошими цінностями. Вочевидь, у цьому плані здорові християнські родини ідеально пасують.

Звичайно, я радий, що мої діти, через роки, моляться Богові, приходять до храму, виховують уже своїх дітей у християнському дусі.

— Кажуть, що хворі сироти, потрапляючи до люблячої родини, часто одужують. Ви знаєте такі свідчення?

— Багато! Зцілення в першу чергу базується на глибоких духовних процесах.

Наша медицина — консервативна і не особливо вірить у чудеса. А ми, люди віруючі, віримо! До речі, чудеса трапляються з тими, хто в них вірить! Наприклад, Олександрі, усиновленій родиною Ісаєвих, давали два-два з половиною роки життя. Вже минуло набагато більше. Дівчинка прекрасно почувається, стала просто красунею. А які млинці пече! Віра взагалі творить дива!

Знаєте, за різдвяним столом я запитував, хто з дітей про що мріє цього року. Один — про велосипед, інший — про роликові ковзани, третій — про плеєр mp3. А новенький 15-річний Сашко сказав: «Чотири місяці тому у мене не було ні дому, ні батьків, ні братів і сестер. Я навіть не вмів читати. Чого мені треба? Та в мене все є!» Почувши це, я вийшов з кімнати — потрібно було оговтатися, хоча, як ви відчуваєте, я не сентиментальний.

Знаєте, я живу дивним пастирським життям. Не всі його розуміють. Не раз говорили, мовляв, пастир повинен поводитися по-іншому. Так, дуже багато ночей проведено в рейдах підвалами і каналізаційними люками Маріуполя. Інколи — у радикальних історіях. Звичайно, можна життя прожити для себе. Зараз це особливо пропагується. Але у мене своя таємниця щастя. Цього вчив Христос: блаженні ті, хто плаче — вони звеселяться. Тобто, хочеш прожити щасливе життя, йди у бік сліз, біди і горя; йди туди, куди йти важко, несучи добрі зміни. Якщо побачиш хоча б одну змінену долю і знатимеш, що маєш до цього стосунок, на тебе потоком полинуть любов і радість.

Люди мучаться від депресії. А я, мабуть, у відведений Господом час помру від нападу щастя. Вже й епітафію собі придумав: «Дякую, Боже, за щасливе життя, яке Ти дав прожити мені на землі для Тебе і людей».


Надія Тисячна

газета "День", №28 (2013)


Рейтинг статті

( 9 голосів )
Теги:     за життя      проблема      інтерв'ю
( 4631 переглядів )