«Я пробив головою небо, подивився, що там є…», – художник Іван Марчук. Досвід пльонтанічного інтерв’ю Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_marchuk_1.jpgПльонтанізм. Коли я вперше почула це слово, то воно засоціювалося в мене зі світом ідей та речей Платона. Та виявилося, що насправді «пльонтанізм» походить від слова «пльонтати», тобто «плестися». Для Івана Марчука це – окреме явище – плетіння гілок дерев по небу. Найкраще пльонтанізм можна розгледіти навесні, коли дерева, та й взагалі усі гілчаті, стоять голі й беззахисні на очах у синього і всепоглинаючого неба.

Із творами Івана Марчука, як виявилося, я знайома дуже давно, а от із самим художником вдалося зустрітися нещодавно. Ми домовилися про розмову в його майстерні на п’ятому поверсі – «п’яте небо», як каже Іван. Ну ось я біля дверей під’їзду, 9:00 ранку, зі зворотнього боку слухавки тільки гудки і ніякого тобі «альо». Розглядаю київське подвір’я і всюди мені ввижається той пльонтанізм – навіть крук, що враз здійнявся і без дозволу розрізав своїм крилом синю гладь неба.

vikno.jpgПереді мною вікно – одна його половина металопластикова, а інша – дерев’яна і засмальцьована безконечними випарами бензину з міських вулиць. У цьому образі єщось від духа сучасного мистецтва.

Схоже, митець забув про нашу зустріч. Піднімаюся гвинтовими сходами, що риплять, залишаю записку у дверях і йду блукати втомленим Києвом. Картини Марчука тут усюди: сновигають люди із поглядом «у себе», безконечно плутаються вулиці, машини і звуки. На перший погляд усе похмуро, із присмаком безвиході, проте якась у цьому видиві філософська платонівська задума. У чому ж ідея?

У травні Іванові Марчуку виповниться 80 років і він не схожий на інших своїх однолітків, принаймні на більшість із них! Після художнього училища й інституту він зодягнувся в зумисну амнезію і почав малювати душею, серцем та відчуттями. Не гнався за ім’ям чи славою – просто малював, багато малював. Були виставки, перша – в Москві. Потім вирвався із СРСР в Австралію, яку згадує, як рай, потім – Канада, США. І так протягом…12-тьох років. Після теракту 11 вересня повернувся в Україну. Шкодує.

marchuk_3.jpgІван перетелефонував, і от ми зустрілися. У нього чисті й майже кришталево прозорі очі, білі вуса і довге волосся. Його слова виливаються майже муркотом: «Заходьте, сідайте на те кріселко – воно зручне і крутиться». У майстерні майстерно впорядкований безлад. На підлозі теж краплини фарб – окрема картина. Дивує, що не такий вже й стійкий запах фарби.

Перед інтерв’ю я склала собі величезний список запитань до художника: ґенеза, стилі, творчі прозріння, світогляд, духовні пошуки і так далі. А зараз зручно вмостилася у кріслі, озирнулася і захотіла помовчати. Іван теж мовчав. У кімнаті з вікном у вічно метушливе місто тільки картини перегукувалися уривками фарб – ми мовчали в унісон. У такі моменти розумієш, що будь-які запитання марні, адже у світі так бракує цієї умиротвореної тиші, адже у спілкуванні так часто не вистачає цієї мовчазної сугестії, єднання.

– Спокійно тут у Вас, – таки треба починати розмову, бо часу в нас обмаль – до відкриття виставки залишилася година.

– Тааак, це моє п’яте небо… – озвався Іван. – То Ви зі Львова? А чим займаєтеся?

– Пишу, працюю, вивчаю сакральне мистецтво…

– Не люблю сакрального мистецтва, – урвав художник. – Канони обмежують у творчості. Справжні роботи пишуть душею.

– Хіба для душі канони можуть бути перешкодою, хіба вони її спиняють? Правила в іконописі тільки показують шлях, гармонія якого перевірена століттями. Інша річ, погано, коли творчість починається і закінчується тільки каноном.

«Шевченкіада. Поема «Марія»
«Шевченкіада. Поема «Марія»
– Можливо, але все одно в мене до того душа не лежить, – Іван продовжує виступати проти будь-яких канонів і псевдодуховності в сакральному, а я пригадую іконічно видовжені обличчя персонажів із його картин, глибоку задуму в безодневих очах, обережно складені пучки пальців рук, як до молитви. Здається, художник навіть малював різдвяний сюжет.

– А як Ви прийшли до голосу своєї душі, до пльонтанізму? – питаю, бо цикл ранньої творчості художника має саме таку назву – «Голос моєї душі».

– Було це дуже давно, – чоловік задоволено примружився, а з-під його вус визирнула усмішка.– Я закінчив художнє училище і почав працювати на підприємстві, яке виготовляло алмази. Одного разу просто забув усе, чого мене вчили і сказав: «Я єсмь!». Саме тоді почав малювати так, як відчував… Не знав, що роблю, і страшенно тішився, що не знав. Коли прийшло глибинне усвідомлення, що «я єсмь», тоді ніби відкрилися усі шлюзи – працював безперестанку й тільки шкодував, що не є Шивою, в якого десятки рук. У мене ж тільки дві: одна – робоча, а друга – невміюча. Я руйнував анатомію, робив невідомо що – пішов «марчукізм». Картини з’являлися самотужки, а з ними народився і голос моєї душі. Чому «голос душі»? Бо я творив підсвідомо й інтуїтивно, і слава Богу, що так!

Я хотіла, бува, перебити Марчука і запитати, що для нього значить оте «я єсмь!», але – дивина! – в цій майстерні все, на перший погляд, важливе для знання стає таким відносним. Тому я внутрішньо усміхаюся моїй надмірній допитливості й вирішую все пустити на самохід. Іван продовжує, а я думаю, що добре було б розвісити його картини в довгому напівтемному тунелі, який посилював би звук кожного твого кроку в бік виходу до світла.

– Голос моєї душі – це стовбур дерева, а дерево росте, пускає гілочки. Перша гілочка – пейзаж. Мене зачарували голі дерева на фоні неба, це прекрасне мереживо гілочок. Так народився мій «пльонтанізм» у картинах. Друга гілочка –цвітіння. Далі – кольорові прелюдії, гармонія форми.

Я ненавидів композицію. Це був для мене найважчий предмет. Не любив, коли наді мною стояв професор і показував, що я маю робити. Не любив завдання написати картину на певну тему, бо тоді зациклюєшся тільки на цій темі, а не на самій роботі. Пояснити мої роботи не можна і не знаю, чи треба – кожен у них знаходить своє. Я не задумувався, коли малював, а більше радів від того, що відчуваю свободу у своєму мистецтві. Воно ніби жило своїм життям.

З 1965 по 1979 рік жодна моя картина не мала назви – я просто не бачив у тому сенсу. Але в тому часі запропонували організувати першу виставку в Москві, а отже, назви були необхідні. Тоді роздав фото своїх картин друзям, щоби вони їх назвали. Але жодна не підійшла– глядачі не ввійшли в мене. Треба було, щоб минув час. Знаєте, часто буває так, що батьки називають дитину, ще до її народження. Але чи так треба? Адже ім’я може прийти, коли ти побачиш, пізнаєш те, що хочеш назвати. У спілкуванні досі неназваний об’єкт сам може підказати своє ім’я. Ми інколи зашвидко рухаємося і думаємо. Назви моїх картин такі ж загадкові, як і самі полотна. Вони покликані спонукати людину до внутрішнього діалогу зі світом та самим собою.

Колись жінка, яка дивилася мої картини на виставці, сказала: «Мені здається, у Вас дуже серйозна музична освіта». Вона не знала, що я в тому абсолютний штурбак, бо ноти від ноти не відрізняю, хоч колись і бавився бас-гітарою. Просто картини самі виливають гармонію, яка не може бути не музичною. У мене естетичні засади домінують, тому я не можу намалювати картину за годину, як це зараз роблять у contempоrаry-art, та й в іншій всякій-всячині. Що скажеш, кожен дуріє по-своєму, вигадує фокуси.

– У сучасному мистецтві забагато фокусів і абстракцій?

З циклу «Погляд у безмежність»
З циклу «Погляд у безмежність»
– Я люблю абстракцію, але мудру. Маю серію картин «Погляд у безмежність» – це своєрідний абстрактний сюрреалізм. Але такі картини мусять бути ще більше досконалішими, ніж реальність, тому й пишу я їх довше, ніж навіть свій «пльонтанізм», який беру з реальності, хоч дехто може думати, що ці сюжети – вигадка.

– Цікаво, як Ваше світовідчуття змінилося, якщо порівнювати теперішнє з дитинством. Ви походите з родини баптистів. Як вплинула протестантська духовність на Вашу творчість, чи вплинула взагалі?

– Так, мої батьки та рідні були баптистами. У нашому селі було багато баптистів. Але я все життя перебував у пошуках. Це стосувалося не тільки творчості, але й входження у світ, його пізнання. Я цікавився, здається, всім, і майже все на собі випробував: сироїдство, голодування, йогу, різні духовні практики. Знаєте, йоги кажуть: «Коли учень готовий, тоді з’являється вчитель». Спочатку до рук потрапляли книги, потім почав зустрічати людей… Я не мав конкретного вчителя, але черпав з усіх відкритих джерел, які часто самі мене знаходили.

З циклу «Погляд у безмежність»
З циклу «Погляд у безмежність»
Паралельно увесь час малював.

Іван розповідав, а мене все ніяк не відпускали його картини. Вони не були впорядкованими, не всі з них одержали своє місце на стіні. Навпаки – вони ніби присувалися ближче, щоби слухати свого творця, всотувати його енергію. Якщо надовго зупинити погляд на одній із них, то видається, що кожен рух пензля, обмащеного акрилом, живе своїм життям, кудись прямує. От-от і ці картини загудуть своїм невпинним рухом, але їх досі щось стримує.

– Як правильно споглядати Ваші полотна, щоб дійти максимально близько до розуміння їхньої «філософії змісту»?

– Якось побачили мої картини і навіть сказали, що добре було, щоб я ілюстрував Біблію. Але навіщо це робити? Я пишу свою Біблію, точніше – вона сама пишеться. От дивіться, чи всі розуміють Біблію або чи відразу все в Біблії для нас відкривається, стає явним? Для цього треба особлива готовність читача, його відповідний духовний стан. Те ж стосується і картин. Часто в мене запитують, чому мої полотна такі незрозумілі, але, тим не менше, притягують настільки, що від них неможливо відірватися. У чому справа? Не всі глядачі готові побачити те, що притягує, бо вони не працюють над своїм духовним ростом, а отже, використовують тільки третину чи чверть своїх розумових та інтуїтивних можливостей. У своїх картинах я даю ребуси, коди, загадки, щоб розрухати ваші мозги, які, можливо, досі не мали матеріалу для роздумів.

Нам треба вчитися думати, входити в себе і глибину цього світу так, щоб у цьому брала участь кожна клітинка нашого єства або, бодайби, більша кількість цих клітинок!

– Чого люди зазвичай не зауважуютьу Ваших картинах?

Народились, виросли, пішли
Народились, виросли, пішли
– Людям здається, що вони помічають явне, те, що на поверхні. Та насправді правдиво явне зберігається всередині. Саме воно змушує людей переживати картину, а не просто дивитися на неї. От, до прикладу, в мене є картина, перед якою плачуть, особливо – жінки. Вона називається «Пішли», там зображена стара селянська хата. Людей щемить у грудях, бо чи не кожен із них зараз – виходець зі села, навіть, якщо тільки батьки були вихідцями, а він чи вона народилися вже в місті, все одно місце роду дуже сильне. Воно пов’язане з дитинством, коли все тільки-но набувало перших вражень і відчуттів. Ця пора найцінніша в житті будь-якої людини, тоді в ній закладаюся гени добра, а зла – ні. Зло ми одержуємо разом із дорослішанням. А в дитинстві людина набуває враження до світу.

Дитина в селі закінчує 10 університетів, а в місті що? Тільки один. Тут маля не знає, звідки тече молоко, хоч молочних продуктів може бачити десятки видів. Я жив у селі і тому можу сказати, що справді жив у раю. Було бідно, чорно, але наша хата була немов у раю – вишні цвіли, квіти розпускалися, а я ними малював, їхнім соком… Тому й плачуть над тою картиною, бо пішли.

Запала тиша. Я пригадую своє село, і ще багато інших сіл, які бачила, де зупинялася, звідки їхала далі. Пригадую покинуті хати в селах і такі ж будинки в містах. Між ними є якась різниця на інтуїтивному рівні. Хата в селі видається ніби живою, тому її «полишають», як людину, йдуть від неї, і вона стає спорожнілою буттєво. А будинок у місті… з нього можна тільки виїхати, і він стане беземоційно порожнім.

– Що на Вас справило найбільше враження в житті?

У полоні дум
У полоні дум
– Мене й досі вражає багато чого в цьому світі. Колись запитали, який у мене був найщасливіший день? Тоді я відповів, що коли дізнався, що став студентом художнього училища. І всьо! Тоді я став на зовсім іншу стезю, був практично святим. До того мене в селі знали як страшенного шибеника: ні одне вороняче гніздо не могло від мене сховатися – руйнував гнізда, кидав пташиними яйцями в дівчат. Просто було занадто багато енергії, і не знав, куди її дівати. А в училищі я ніби упокорився. Коли вперше повернувся на канікули до села, то жінки дивувалися: «Ти диви, що це з ним сталося?!»…

Нашу розмову вкотре перериває телефонний дзвінок – їх чомусь сьогодні дуже багато. Чи тому, що відкриття виставки, чи тому, що з художником постійно хтось хоче поспілкуватися, домовитися про зустріч. Іван терпеливо відповідає всім.

– Чи є щось таке, звідки Ви повсякчас черпаєте натхнення?

– Я маю мікроскоп і творю такі чудеса! – здається, цей чоловік ніколи не втомлюється пізнавати. –Бачу такі видива, що Ви собі навіть не можете уявити! Найцікавіше, коли я розглядаю порох зі своїх полиць, який тут, напевно, вже понад 30 років. Яке ж то чудо! А як мацьопку комашку десь знайду! Єдине, чого я ніяк не можу побачити під мікроскопом – це павука. Чому? Бо я його не можу умертвити. Бо його гріх вбивати, кажуть у народі. Мене й у мистецтві теж інколи можна назвати павуком, бо я сную пензликом по полотні поки не побачу, що сонце на снігу ожило. От загадка для мене теж: як павук перекидає свою павутину між двома каменями? Кажуть, що він її вистрілює. Але звідки в такого маленького створіння може бути стільки сили? А як йому вдається на такій точній і рівній відстані плести свою павутину?

– Ви черпаєте натхнення з природи?

– У мене немає натхнення, я просто люблю природу, люблю свою землю! Коли я повертався в Україну, то було багато таких, що запитували, чому ? Відповідав, що повертаюся не в державу, а на свою землю. Я ніде закордоном не малював пейзажів, можу їх творити тільки в Україні. На чужині не тягне мене до землі та пейзажів. Щоправда, коли вже повернувся, то зрозумів, що тут для мене в’язниця, а не дім. І вона гірша від звичайної колонії… Навіть жартував колись, що якби мене посадили до справжньої в’язниці, то я б намалював більше.

Чесно кажучи, мені набридла самотність, і в цій країні зокрема. Хоч у душі я самітник і таким залишуся.

– Але самотність потрібна…

– Дуже потрібна, та коли це постійно – запускаються певні незворотні процеси. Людині життєво необхідно час до часу перебувати в оточенні інших, спілкуватися з іншими.

Іван знову замовк. У нього це не виходить надто раптово, не означає небажання продовжувати розмову, навпаки – це мовчазне продовження діалогу, більш глибинне. Я ніби справді відчуваю, як його дух злегка стукає в оселю мого і двері відчиняються без найменшого вагання. По спині шмигнув холод – таке враження, що я перетнула невидимий кордон.

– А смерть? Люди на Ваших картинах виглядають так, ніби вони мертві.

– Ні, вони дуже духовні… Просто я не малюю реальність. Для того, щоб малювати реальність, є фотоапарат, який творить чудеса. А в мене інший вимір роботи. Щоправда, маю й кілька портретів, які я довів до гіперреальності… Художник повинен творити те, чого не існує – нові світи.

Я пробив головою небо, подивився, що там є. Потім порізав то все на шматочки, щоб майстерніше реалізувати, та й відтворюю ті картини тепер.

Знову холод по спині. Тиша заповнює кімнату і всі щілини мого нутра.

Різдвяна ніч
Різдвяна ніч
– У травні Вам виповниться 80. Поділіться своєю життєвою мудрістю…

– Мудрістю? – поблажливо усміхнувся Іван молодими очима. – Зберігати можна тільки позитив, а все негативне треба негайно знищувати. Я, наприклад, живу в негативі, в мене є протиріччя зі світом, особливо з тим божевіллям, що коїться в нашій країні. Я тут не мушу жити – я повинен жити в раю. А раєм для мене була Австралія…

Мене не цікавить вчора і сьогодні, бо «сьогодні» вже нема. Я живу вже у завтра, бо той, хто постійно обертається назад, ніколи не побачить горизонту, до якого насправді прямує зараз.

Позитивну енергію черпаю зі самого себе, із зустрічей з гарними людьми. Люблю гарне спілкування. Прийдіть, і я заспокою вас…

Тут, із картинами і їхнім творцем, справді спокійно. Не дарма «п’яте небо». Іван не намагається говорити чітко і зв’язно. Його слова все так само розпливаються муркотом, а думки він ніби зриває десь згори, з неба, мов стиглі плоди, а може й виймає зі старої скрині… Не знаю, і не хочу знати. Спокій огортає.

– Я вже півроку не працюю, не пишу нічого… Щось не пишеться, – чомусь сказав митець.

– Ви таки не хочете дати підказку, як читати Ваші картини? – ніяк не можу вгамувати свою допитливість.

– А для чого Вам голова? Ви не повинні розслаблятися! Думайте!

– Який Ви?

– Не знаю до кінця, постійно себе шукаю, але насправді не хочу стовідсотково знати.… Я – чистий! Мінливий… Всюди має бути таїна, щоб дати можливість для роботи розуму…

Голос сопілки
Голос сопілки
Я ще не жив, я ще працюю. Я вічний мандрівник, прикутий до мистецтва.

– Деякі мистецтвознавці порівнюють Вашу творчість із даліанством, кубізмом, але чи справді так можна сказати?

– Ні. Хтось там робить якісь спроби порівняння, пошуки мого стилю, творчої ґенези, чи як там ще то називають. Але це марно. Я виріс на граніті, де нічого не проростає!

Можливо, колись ми продовжимо нашу розмову, а може й не вдасться. Хтозна?! Іван мусить йти на відкриття виставки, я теж щось мушу, напевно… Він дарує мені альбом своїх робіт – «Генотип вольності». І каже, що в мене чоло і волосся Марії Магдалини, а потім додає:

– Дурні дівчата, які на чоло спускають гривку, бо чоло – це найгарніше, що є в жінки, а так – голова споловинена.

Йду покресленими хрещатиками Києва, вдивляюся у пластикові вікна, що колись були дерев’яними або мріють ними стати. На думку не спадає нічого, крім того, що картини живуть довше, ніж люди. Історій у їхньому нутрі більше, ніж у будь-якої саги. Вони розмовляють усіма мовами світу, навіть мовою німоти. І хоч полотно може висіти на стіні в музеї чи стояти забутим на стриху, воно продовжує жити – фарби змінюють колір, ґрунт зіщулюється і тріщить від різкої зміни температури, дерево на рамі зсихається, та й короїд не дає спокою. Полотно живе: чи воно закінчене, чи ні, чи належно оцінене критиками, чи куплене за безцінь.

Люди подібні до картин і навпаки. Тільки деяким інколи так бракує Творця, який пробив небо головою.

Ніна Поліщук




Рейтинг статті

( 19 голосів )
Теги:
( 4307 переглядів )