| Іван Касіян | Немає сумніву, що нас, українців, обкрадали наші сусіди і вороги століттями, а то й тисячоліттями. Найбільші крадіжки відбувалися в історії. Цілий важливий період нашої церковної історії, що стосується т. зв. «скитських монахів» і їхньої праці на заході Європи, присвоїли румуни, цілком незаконно і безпідставно. Німці теж простягають руку, щоби привласнити «скитських монахів» – намагаються ототожнити їх із «готськими монахами», що жили й діяли у «Скитії», тобто на теренах нашої батьківщини.
Для початку треба теж зазначити, що східноєвропейська церковна історія потрапила підо вплив загальних стереотипів, як, до прикладу, ех оriente lux, ab occidente lex («зі сходу світло, зі заходу закон»). І світло, і закон прийшли зі Сходу на Захід і то завдяки нашим предкам, скитським монахам, що відіграли велику, а то й вирішальну роль у розвитку християнського Заходу, а в деяких ділянках цілої Вселенської Церкви.
Усі дослідницькі труднощі починаються зі скитської історичної географії. Якщо приглянемось до сучасних історичних атласів, то побачимо великі неточності, пропуски і протиріччя. Деякі з них навіть не згадують Скитії, інші простягають її межі майже на всю Східну Європу.
Один із нових атласів визначає границі Скитії VII–III ст. до Р. Х., починаючи вздовж р. Прут (Пріетос) через р. Дністер (Тірас) до джерел р. Буг (Гіпаніс), звідтіля майже прямою лінією на схід аж до р. Дон (Танаїс), а далі на південь до Кавказу і, врешті, Підкавказзям на захід до Чорного Моря. Проблема в окресленні кордонів т. зв. Малої Скитії, тобто Скитської держави, що проіснувала приблизно від 250 р. до Р. Х. аж до 200 р. по Р. Х. Решту давньої скитської території чи сфери скитських впливів завоювали сармати. Територія т. зв. Малої Скитії охоплювала центр і північ Криму та невелику частину Причорномор’я. Цю Малу Скитію краще називати «Тавридською Скитією», бо Римську Провінцію Скитії теж називали «Малою Скитією». Ця Римська «Мала Скитія» була розташована на західному побережжі Чорного моря: від гирла р. Дністер до території на південь від гирла р. Дунай. У цьому і причина, чому сучасні румуни хочуть присвоїти наших «скитських монахів», мовляв, вони походили з Римської провінції Скитія. Як побачимо, це не так, бо в Римській Скитії маємо справу з кліматом, що його треба схарактеризувати, як «теплий» і середземноморський. Скитські монахи, про яких мовитиметься, чітко вказують на дуже холодний клімат своєї батьківщини Скитії, тобто про нашу українську чи континентальну зиму з великими морозами і чималою кількістю снігу.
Скити прикочували у Східну Європу на початку VII ст. до Р. Х. і витіснили кіммерійців, які перебрались до Малої Азії. Скити розбудували динамічну і сильну імперію, що протривала до ІІ ст. до Р. Х. і розпалась під тиском сарматів. Ті скити, які залишилися, злились зі сарматами, а інші спромоглись створити відносно малу державу у Криму і частині Причорномор’я. Географічна назва «Скитія» проіснувала до середньовіччя й охоплювала майже всю сучасну етнографічну українську територію.
Ні скити, ні сармати, ні інші кочовики не зуміли витіснити чи асимілювати автохтонне населення, що жило там з давніх-давен. Це населення – наші предки, які розвинули сільськогосподарську культуру, названу трипільською, вже близько 4000 р. до Р. Х. Саме воно пережило різні окупації та залишилось на території т. зв. Скитії, а тому аж до середньовіччя його називали «скитами». Одначе не може бути сумніву, що ці т. зв. «скити» – це наші предки, бо кістяки з трипільських поховань того ж антропологічного типу, що й сучасні українці. Як і нема сумніву, що сучасна українська культура – правдивий нащадок трипільської культури.
Це важливо для нас, бо без сумніву, що св. ап. Андрій Первозванний одержав призначення проповідувати Святе Євангеліє у Скитії, тобто на території нашої батьківщини. Найдавніше свідоцтво про це є в писанні св. Іполита з приблизно 222 р. під заголовком «Про св. Апостолів». Там св. Іполит дослівно каже таке: «Андрій, після того, як проповідував скитам і тракійцям, був розп’ятий на хресті з оливкового дерева у Патрасі в Ахаї, де і похований». Євсевій з Кесарії Палестинської у третій книзі, глава 1, славної «Церковної історії» подає таку цитату з Орігена, який писав коротко після Іпполіта: «А святі апостоли нашого Спасителя були розпорошені по всьому світі. Тома, згідно з переданням, одержав Парфію як призначений йому регіон, Андрій одержав Скитію...». Маємо довжелезний перелік різних свідків і свідоцтв про св. Андрія Апостола і його місійну працю. Детальний аналіз всіх джерел вказує чітко на суцільну територію, а саме: Скитія, грецькі колонії довкруги Чорного моря і Ахайа, тобто сучасна Греція. Тому розповідь про св. Андрія на київських горах і його місійні подорожі не є легендою, бо має задокументовану історичну основу.
У своїй книзі «Тhe Apostolic Origin of the Ukrainian Church» даю біблійні, агіографічні, історичні, патристичні та археологічні докази того, що наша рідна Українська Церква – це Церква апостольського походження, апостольської гідності і передання і то аж від чотирьох апостолів. Від св. ап.. Андрія особисто, як і від його учнів та співмісіонерів. Від св. апостола Петра, рідного брата св. Андрія, через св. Климента, Папу Римського, четвертого після св. Петра на Римському єпископському престолі, який помер на засланні у Криму. Від св. ап. Якова, брата Господнього, через Гермона, єпископа Єрусалимського, який висвячував єпископів для Скитії наприкінці ІІІ століття і посилав їх туди на місійну працю. Від св. ап. Павла через його учня св. Андроника, що провадив місійну працю серед майбутніх слов’ян, традицію якого продовжували святі Кирило і Методій. Крім колиски Христової Церкви Палестини, жодна країна не має такої багатої апостольської спадщини, як наша Україна і її свята Церква.
Після цього розгорнутого вступу мусимо перенестись до IV, V і VI ст. по Р. Х., щоб приглянутись до трьох скитських монахів, які спричинились до культурного й церковного розвитку християнського Заходу взагалі, а Римської Церкви зокрема, а саме до Івана Касіяна, Івана Максентія та Діонісія Малого.
Перший з них, Іван Касіян (приб. 360-435), був монахом і знаним аскетичним письменником. Згідно з відомостями Геннадія з Марселя, Касіян народився у Скитії в багатій і шляхетській родині близько 360 р. Деякі науковці стверджують, що він народився у Малій Скитії, тобто Римській Провінції на терені сучасної Румунії. На це немає жодних доказів. Навіть якщо це правда, то Римська Провінція, прозвана Скитією, була тоді територією, на якій мешколи різні люди, головно слов’янського походження, грецькими колоністами і римськими вояками та урядовцями.
У молодості Касіян здобув дуже добре і класичне виховання та освіту. Став монахом між 378 і 380 рр., тобто на 18 або 19 році життя. Потім подався до Вифлеєму, де навчився основ монашого життя у місцевому монастирі. Його супроводив близький приятель Герман, що відбував разом із ним спільну духовну й аскетичну мандрівку з великої приязні. Приблизно у 386 р. обидва, Касіян і Герман, подались до Єгипту, щоби приглянутись до єгипетського монашого життя. У Єгипті вони перебули приблизно 7 років, а тоді повернулись у Палестину. У короткому часі вони знову пішли над Ніл у Єгипет, де відвідували різні монастирі. Можливо, пішли рікою аж до Тебаїди. Важко ствердити, як довго тривало це друге перебування у Єгипті. Приблизно 399 або 400 р. вони подались у Царгород, де Касіян став учнем самого св. Йоана Золотоустого, що дуже поважно вплинув на його богословський і духовний світогляд. Св. Йоан Золотоустий висвятив Касіяна на диякона.
Під час другого вигнання св. Йоана Золотоустого Касіяна і Германа обрали представниками від клиру царгородської Церкви і послали до Папи Інокентія І (401–417) з листом, прихильним до їхнього прогнаного на заслання патріарха. Це вказує на кілька важливих моментів, а саме: тоді на Сході вважали Папу Римського найвищим церковним арбітром і найвищим церковним трибуналом, тобто Папа втішався не лише приматом почесті, але дійсним приматом юрисдикції; Царгородський клир мусив мати велике довір’я до Касіяна і Германа, якщо доручив їм таку важливу місію; Касіян і Герман мусили знати дуже добре різні мови, мати високу освіту, дипломатичний талант, а головне – відвагу, бо іти на скаргу до Папи проти візантійського царя було дуже небезпечною справою.
Касіян перебував у Римі впродовж кількох років. Тут він заприязнився з архидияконом Левом, майбутнім папою Левом І Великим. У 430 р., пишучи передмову до твору «De incarnatione», Касіян звертався до майбутнього Папи з великою пошаною і приязню. Під час перебування в Римі Касіян одержав єрейські свячення. У тому ж часі, на жаль, помер його довголітній приятель Герман і був похований в Римі.
Останній період життя Касіян провів у Марселі (сучасна Франція). Там заснував два монастирі: для чоловіків св. Петра і Віктора, а для жінок св. Спаса. Мало знаємо про організаційну структуру цих монастирів. Одначе про тип аскетичного й духовного життя можемо довідатись із писань Касіяна. Його твір «De institutes cenobiorum et de octo principalium vitiorum remediis, libri duodecim» – це збірник чи підручник аскетичного життя. Перші чотири книги про зовнішнє монаше життям, а решта – вчення, як боротись проти грішності. Другий твір Касіяна «Соnlationes XXIV» розглядає духовне життя і чесноти, описує проблеми та аспекти монашого життя. Останній твір Касіяна зробив його безсмертним ще і в сфері богослов’я, а тому його постать, дійсно, велика. Хоча він жив у Марселі, майбутній папа Лев І попросив Касіяна, щоб він написав богословський трактат проти несторіанізму, тобто єресі, що навчала про дві природи і дві особи у Христі Ісусі – Божу і людську. До листа з проханням Римський Архидиякон Лев долучив копію листа св. Кирила Олександрійського проти Несторія і його вчення. Касіян послухав прохання майбутнього Папи і написав прекрасний та глибокий твір «De incarnatione Domini contra Nestorium, libri septem». Після смерті Касіяна (432-435), що наспіла невдовзі після ІІІ Вселенського собору в Ефесі в 431 р., його почали почитати за святого в околицях Марселя.
Папа Лев І Великий написав до Отців Халкедонського собору (451) свій славний «Томос», чим зарекомендував себе найбільшим оборонцем православної христології. Отці собору прослухали читання «Томоса» і з захопленням вигукували: «Через Лева промовив Петро!». Було б точніше, якщо б вони закричали: «Через Лева промовив Касіян!». Це тому, що на всьому християнському Заході не було жодного правдивого христологічного трактату, крім того, що його випрацював Касіян. Ось тут ми бачимо той величезний вплив Касіяна на встановлення Христологічної догми для всієї Вселенської Церкви і всього православ’я. Порівняльний аналіз його твору з «Томосом» папи Лева Великого не залишає найменшого сумніву про неймовірну богословську витонченість Касіяна і його вселенський вплив та значення.
Ф. Хіоваро, описуючи духовний внесок Касіяна, дає таку оцінку: «Духовні праці Касіяна мають подвійну вартість. З погляду історичної цікавості вони становлять найцікавіші документи про монашество у V столітті; з доктринального погляду – першу сумму духовного Богослов’я на Заході; а що ще більш надзвичайне – це описи проблем духовного життя, як вони викладені у Касіяна в його “Іпstitutiones” і “Сопlationes”, залишились, з малими змінами, ідентичними протягом історії Християнської духовності аж до наших часів».
Касіян мав величезний вплив на пізніших авторів, які писали про духовність на християнському Заході. Серед них бачимо таких велетнів, як св. Венедикт, Ісидор із Севільї і Фруктуозус із Браги Алькуїн, Рабанус Маурус, Петро Дам’ян, св. Тома Аквінський і багато інших, що свідчить про його великий вплив на духовність середньовіччя. Цей вплив сягає аж до наших часів, бо автори «Devotio moderna», св. Ігнатій Лойола, Скуполі, Родрігвез, Бернардіно Россіньолі та інші перебували підо впливом писань Касіяна.
Дуже важливе запитання: як це сталось, що св. Венедикт із Нурсії (480-547), а не Іван Касіян, який жив багато раніше від Венедикта, здобув почесний титул «Патріарха західного монашества»? Відповідь відносно проста. Папа Григорій Великий (590–604), який сам був бенедиктинським монахом, написав обширне житіє св. Венедикта у Другій книзі «Діалогів», що стали улюбленою літературою того часу. Цей факт та неймовірне поширення бенедиктинського монашества на Заході причинились до великого почитання св. Бенедикта, і популярний рух надав йому титул «Патріарха західного монашества».
Підсумовуючи, треба ствердити, що нашого скитського монаха Касіяна двічі обкрадено. Не визнано його заслуг як батька христологічного православ’я стосовно випрацьованого дифізитизму, а за це йому належиться почесне місце серед Отців та Учителів Вселенської Церкви. А також не визнано почесного титулу «Патріарха західного монашества», зокрема того, що він був першим основоположником монастирів на Заході, як і першим, хто випрацював для християнського Заходу монаші правила.
Так, у випадку Івана Касіяна популярне твердження Ab оriente lux, ab occidente lex (Зі Сходу світло, зі Заходу закон) не витримує критики. Це тому, що і світло, і закон прийшов на Захід зі Сходу за посередництва нашого скитського монаха Івана Касіяна. Він-бо приніс світло і закон монаший та світло і закон справжнього православ’я. Для дослідників ономастики цікаво, що прізвище Касіян побутує серед українці від давні часів аж до сьогодні. У телефонній книзі Торонто на 1988 р. на с. 885 і 886 є чотири прізвища Касіян у трьох різних відмінах: Каsjan, Каsian, Каssian, а на с. 290 – Саssian. Визначний український мистець-графік Василь Касіян присвятив багато творів Т. Шевченкові.
Другим скитським монахом, що відіграв велику роль під час т. зв. Теопасхітської контроверсії, був Іван Максентій. Теопасхізм – це наука про терпіння Бога на хресті. Теопасхітська латинська формула звучала: «Один із Трійці потерпів у тілі». Очевидно, що це було суто православне вчення на основі т. зв. комунікації ідіоматів, тобто приписування прикмет і дій людської природи Божій Особі Бога-Сина Ісуса Христа. Це вчення звернене проти докетизму, тобто єресі, яка навчала, що Бог-Син і Богочоловік Ісус Христос не міг терпіти в людській природі чи конкретному тілі. Іван Максентій і три інші скитські монахи обороняли православну теопасхітську формулу, а тому на них донесли імператорові Юстину. Останній повідомив про це папі Гормізді (519-520). Папський легат у Царгороді, а пізніше Папа Римський, зайняв рішучо ворожу позицію до вчення скитських монахів і підтримав скаргу імператора. Так, скитські монахи опинились у дуже складній і небезпечній ситуації, бо проти них і їхнього вчення виступав найвищий провід Церкви і цілий імперський державний апарат. На щастя, Фульгенцій з Руспе від імені всіх африканських єпископів підтвердив православність теопасхітської формули скитських монахів. На місце царя Юстина прийшов цар Юстиніян, який у 529 р. оприлюднив славетний «Кодекс Юстініянус» і проголосив його офіційним кодексом номоканонічного права, тобто права, що зобов’язувало і Церкву, і державу. Цей кодекс підтвердив скитську теопасхітську формулу. Крім того, особливий декрет імператора 533 р. зробив її інтегральною частиною халкедонського сповідання віри. На прохання царя Юстиніана і за посередництвом Іпатія з Ефесу папа Іван II визнав контроверсійну формулу православною. Ця неймовірна перемога скитських монахів над царською і церковною владою була результатом богословських творів Івана Максентія, який написав «Libbellus fidei» та інші. Між ними був гострий лист «Відповідь на листа Гормізди», у якому він блискуче доказав неправильність богословського вчення папи Гормізди. Була це найважливіша оборона правдивої та цілісної людської природи Ісуса Христа і великий внесок у дальший розвиток богословської науки, блискуча перемога в історії богослов’я Вселенської Церкви, бо виправила вчення самого Папи Римського, а домігся її наш скитський богословський геній Іван Максентій.
| Діонісій Малий |
Третім славним скитським монахом був Діонісій Малий. Він прибув зі Скитії до Риму на початку VI ст. Дати його народження і смерті непевні. Для прикладу: дату смерті вказують від 527 до 554 р. Був сучасником Івана Максентія. Важають, що він походив із Малої Скитії, тобто Римської Провінції, що звалась Скитією і була розташована від гирла Дністра аж до сучасної Добруджі, де панує середземноморський клімат. Але ось що пише скитський монах Діонісій Малий до співбратів скитських монахів Івана і Леонтія, що тоді теж перебували в Римі: «Правдоподібно, що для непоінформованих буде видаватись, що Скитія, що знана як страшна країна з огляду на холод і варварів, завжди видавала мужів, що жевріли теплотою і були чудовими з огляду на спокій поведінки. Ми переконались, що так воно і є не лише через якесь рідне знання, але також через добре вивчений досвід. Знаним є, що у тому ж місці ці самі мужі милістю Божою і видимого земного збору відроджуються Тайною Хрещення. У цьому смертному тілі ми заслужили почути небесні розмови найблаженніших отців, бо той регіон (тобто Скитія) прославляється духовною плідністю?».
Ці слова написані майже 1500 років тому. Як бачимо, ситуація дуже мало змінилася, бо тоді сучасники майже нічого певного про Скитію не знали, як сьогодні не знають про Україну і її минуле. Як і тоді, недооцінюють наші досягнення, культуру й релігійну спадщину. Крім того, досягнення скитів-монахів приписували іншому регіону, а не справжній Скитії. Так сьогодні приписують Москві наше майно, спадщину і навіть тисячоліття Хрещення Русі, хоча Москва почала існувати понад 150 літ після Хрещення Київської Русі 988 р.
В. Лоі, описуючи заслуги Діонісія Малого, зазначає: «... знав досконало латину і греку і був одним з головних посередників (що передавали) грецьку церковну культуру Заходу. За його працю перекладача, каноніста і хронолога його треба вважати одним з основоположників середньовічної культури». Наш скитський монах заслужив на таку високу оцінку. Найточніше і цілком достовірне джерело про життя і діяльність Діонізія – твір «De institutione divinarum literarum»Марка Аврелія Кассіодора, сучасника Діонісія. У Книзі І читаємо: «I навіть сьогодні Католицька Церква зроджує визначних мужів, що блищать прикрасою гідного вчення. Бо у наших часах був собі також монах Діонісій, скитської національності, але цілком римлянин за своєю поведінкою, дуже вчений в обох мовах (у грецькій і латинській), що своїми ділами, жертвував чесність тому, що він читав у книгах Господа. Він дискутував і розумів Божественні Писання з такою великою цікавістю, що коли йому поставили запитання, він відразу мав готову і компетентну відповідь. Це був він, що читав діалектику зі мною і провів багато літ життя, подані йому Господом, у святині світлого навчання. І я сповнений соромом, бо мушу розказати про мого приятеля те, чого я не знаходжу в собі. Бо були в ньому: з мудрістю велика простота; з освітою скромність; з красномовністю короткість; він ніколи не ставив себе вище найнижчого слуги, хоча, без сумніву, був гідний розмовляти з королями. Нехай він заступиться за нас: він, що звик молитися з нами, щоб ось тут підперті його молитвами, ми могли би знайти допомогу за його заслуги. Отримавши запрошення від єпископа Стефана Салонітануса і вживаючи грецькі приклади, він написав церковні канони з великим світлом своєї красномовності, так, що вони були ясні й многомовні згідно з його способом. Римська Церква огортає їх сьогодні славним ужитком. Певно, що ти повинен уважно читати їх, щоб не був винним за незнання таких спасенних церковних правил. Він також переклав багато інших речей з греки на латину, пригожих для церковного вжитку. Він був обдарований таким талантом у латині і греці, що коли взяв у руки грецькі книги, читав із них по латині без помилки; і з латинських аттійською мовою так, що ти б повірив, що те, що випливало з його уст безперервною мовою, було написане. Забрало б забагато часу розповісти все про того мужа, що був доказаним винятком, що, хоча віддав себе всеціло Богові, не відмовився би взяти участі у світських розмовах. Він був надзвичайно чистий, хоча щоденно бачив жінок інших. Він був лагідний, коли злосливі клекотіли безумним гнівом. Він проливав сльози, зворушений до розкаяння, коли чув балакливі слова радості; він постив без закиду тим, що їли. Більше того, він був присутній із вдячністю на бенкетах; і коли його питали про матеріальні страви, завжди виявляв духовну щедрість. Якщо він час до часу їв, то брав мало страви і вживав найпростішу їжу. Тому я думаю, що найвищий вид терпеливості належить до людських приємностей і хоронить мірку здержливості. Але щоб говорити з необмеженою похвалою про добра розуму скажемо, він був сповна католиком і без вагання прив’язаний до батьківських законів; і все що читачі могли знайти в різних авторів, було знаним, що теж буде блищати з його науки. Злі люди намагаються накопичити очорнювальні речі на його славне ім’я, чим якось хочуть виправдати власні помилки. Але він, покинувши перверзії віку з ласки Божої, був прийнятий у мирі з Церквою, і ми мусимо вірити, що він у товаристві зі слугами Божими».
Кассіодор натякає на багато перекладів із греки на латину, що їх зробив Діонісій Малий. Між ними є знане «Життя Пахомія», що було частиною його збірника «Життя Отців». Він також переклав «De inventione capitis s. Iohannis Baptistae» і «De opificio hominis» св. Григорія Нісського під заголовком «De creatione hominis liber». Зберігся його переклад «Tomus ad armenos» Прокла Царгородського «Epistola synodica S. Cirilli et Concilii Alexandrini contra Nestorium».
Як каноніст Діонісій став славним через переклад із греки на латину канонів Вселенських та інших соборів, до яких додав 50 апостольських. Крім того, видав збірку папських декретів від папи Сіріція (384-399) до Атанасія (496). Нарешті, Діонісій видав систематичний збірник канонів, соборів та декретів – «Dionisiana» або «Сorpus cononum». Він мав широке визнання, бо був першим систематичним кодексом церковного права на християнському Заході.
Діонісій був першою людиною, яка намагалась точно встановити дату народження Христа. Він помилився на 5-7 років, бо використовував дату заснування Риму 753 р. до Р. Х. й підрахунки Кирила Олександрійського. Папа Іван І радився з Діонісієм Малим, що зробити з датою Великодня, і Діонісій випрацював на цю тему три твори: «Liber de pashate», «Argumenta paschalia» і «Duae epistulae de ratione paschae».
Діонісій, як і Касіян, приніс канонічні твори зі Сходу на Захід за допомогою перекладів з греки на латину. Він передав Заходу глибокий зміст святості через переклади житій святих. І в його випадку мусимо сказати: «Зі Сходу світло і закон».
Сьогодні вже очевидно, що преподобні й світлі скитські монахи Іван Касіян, Іван Максентій, Діонісій Малий та інші спричинились до поширення знання і культури, до встановлення правопорядку і законності на дикому Заході їхнього часу. Сьогодні ми горді з їх досягнень. Тому не сміємо мати якихось комплексів меншовартості супроти Римської Курії або кого-небудь іншого на Заході. Римська Курія і західна культура виникли внаслідок надлюдських зусиль наших скитських монахів і їх богословського, канонічного і культурного генія.
о. д-р Петро Біланюк
(Подається зі скороченнями та відповідно до українського правопису за виданням о. Петро Біланюк. Божа істина, краса і любов. Проповіді, доповіді і розвідки. - Дрогобич: Відродження, 1995. - С. 259-271
Теги:
|