№4

Це краса. ... Потворність. ... Обдарованість. ... Бездарність. ... Яка глибина. ... Примітивність. ... Скільки значущості. ... Абсурд. ... Можна продовжити список епітетів, якими людина, споглядаючи виставку, театр, концерт чи прочитавши літературний твір може так лаконічно схарактеризувати плоди творчих потуг митця. Ці антоніми виражають два протилежні, за своєю енергії, джерела, які надихають працю майстра: духовне, божественне і бездуховне, безбожне. Якість плодів творчості художника, артиста, письменника чи музиканта залежить від того, з якого з цих джерел вони черпають натхнення, чим напоюють свій, спраглий творчого вияву, дух. Культурний розвій нації чи окремої людини визначають процеси, які відбуваються у сфері духу. Умберто Еко називав це «духовним станом». Який духовний стан народу, така його культура! Який духовний стан митця, такий і плід його творчості. Від акценту, який народ ставить у вихованні нащадків: на культивуванні духу нації чи на вихолощенні духовного з усіх сфер життя, таку культуру і одержує, культуру життя, розвитку і добробуту, або ж – смерті, деградації і злиднів.

Детальніше...  

Латинське слово cultura, що означає «обробіток», «виховання», «освіта», «розвиток», походить від слова cultus – «шанування», «поклоніння», «культ». Це вказує на релігійні корені культури. Створивши людину, Бог поселив її в раю, звелівши обробляти і зберігати Своє творіння (Бут. 2, 15). Культура як збереження навколишнього світу і турбота про нього є заповідана Богом. Після вигнання з раю, коли люди опинилися перед необхідністю боротися за виживання, почалося виробництво знарядь праці, містобудування, сільськогосподарська діяльність, мистецтво. Отці та вчителі Церкви підкреслювали споконвічне божественне походження культури. Климент Олександрійський, зокрема, сприймав її як плід творчості людини під проводом Логосу: «Писання спільним ім’ям мудрості називає взагалі всі мирські науки і мистецтва, все, що розум людський міг осягнути ... Кожне ж мистецтво і кожне знання походить від Бога». А св. Григорій Богослов писав: «Як у вишуканій музичній гармонії кожна струна видає різний звук: одна – високий, інша – низький – так і в цьому Художник і Творець-Слово, хоч і вибрав різних винахідників для різних занять і мистецтв, але дозволив розпоряджатися кожному всім, щоб з’єднати нас зв’язком спілкування і любові до людей і зробити наше життя більш цивілізованим».

Детальніше...  

Чи обов’язково культурній людині ходити у театр? Існує стереотип, що християни ходять до театру лише на ті вистави, які висвітлюють реальне життя людини і відображають добру християнську мораль. А чи завжди так було? Скептики напевно скажуть, що християнський релігійних рух свідомо позбавляв європейську культуру багатьох вимірів, як от театр, деяких жанрів музики і багатьох видів розваг, оскільки цетром християнської культури було і досі є самовідречення і служіння Богові. А що кажуть ранньохристиянські автори про античну культуру, і яку культуру вони творили не лише у своїх проповідях чи письмових працях, але й у своїй пастирській діяльності?

Детальніше...  

Є речі в житті, які сокровенно чарують душу, позаяк ми легко можемо пригадати незабутні миті з дитинства, коли ласкавий голос рідної людини приковував нашу увагу чарівною казковою розповіддю. Але чому так незмінно крізь віки людина передає і таємниче потребує світу казки?! У чому ця незбагненна сила, що так мудро, невимушено і головне затребувано дивує і манить уяву не лише дитини, а й дорослого?!

Казка доносить до нас не лише глибокий сутнісний струмінь моральності народу, вона ще й дивує своїм чудоліком. Психологи та педагоги вже давно говорять про терапевтичні властивості казки, про те, що від вподобань дитини серед цього жанру можна також дізнатись, з які труднощі та страхи дитина найбільше переживає, а ще як основні риси улюбленої казки можуть відповідати вмінням та схильностям дитини. Із західної психології до нас прийшла популярна методика зцілення казкою, що одержала назву – казкотерапія. Це один з найменш безболісних видів психотерапії.

Детальніше...  

Якщо хтось у Львові і займається українською книгою, то це Ватуляки. У них це сімейне. Розпочав справу батько Михайло Васильович Ватуляк 10 років тому, ставши представником мало відомого тоді київського видавництва «Школа». У Львові вони мали тих книг заледва два десятки, а тепер із гуртівнею Михайла Ватуляка співпрацює 460 постачальників зі всієї України. «Українська книга насамперед має бути доброю та за змістом якісною» – вважає «книжковий магнат України» (саме так назвав Михайла Васильовича поет Іван Драч). У його гуртівні є книги й російською мовою. «Я готовий продавати книжки і написані на івриті, аби вони були корисні, – пояснює. – Якщо книга українською, а зміст – цілковита нісенітниця, я її не продаватиму». Сьогодні поговоримо з Михайлом Ватуляком про життя української книги.

Детальніше...  

*Статтю подано з деякими скороченнями та відповідно до вимог сучасної української мови за виданням о. Петро Біланюк. Триєдиний Бог як джерело краси і людина як митець / Божа істина, краса і любов. – Дрогобич: Відродження. 1995. – С.93-98.

Літопис Київської Руси року 6495 (тобто 987 по Р.Х.) виразно наголошує, що св. Володимир Великий і наші предки — київські русичі мали високорозвинений естетич­ний смак, а їхня релігійність опиралася, насамперед, на відчутті краси. Там же читаємо свідчення посланців св. Володимира, які досліджували різні релігії у різних країнах:
«Ми ходили до болгарів, і ми приглядались, як вони покло­няються у храмі, який зветься мечеттю, де вони стоять без пояса; (болгарин) поклониться і глядить сюди і туди, як біснуватий, і немає радості в них, а тільки смуток і сморід великий. Недобрий закон їх. І прийшли ми до німців, і бачили ми у храмах, як вони відправляли численні служби, але ми не бачили там жодної краси». І прийшли ми до греків, і завели нас туди, де вони служать своєму Богові, і ми не знали, чи ми були на небі чи на землі, бо на землі немає такого виду або такої краси, і ми не зуміємо того переповісти знаємо тільки те, що там Бог перебуває з людьми, і їх служба краща від всіх країн. Ми бо не можемо забути тої краси; кожний чоловік як спробує солодкого, то потім не сприймає гіркості, так і ми не можемо довше тут бути».

Детальніше...  

Андрій СодомораПане Андрію, як Ви, оглядаючись в минуле, осмислюєте динаміку свого життєвого шляху від виховання у священичій родині до занурення у «сім’ю» античних письменників, філософів?

Відповідь на це запитання могла б розтягтися на сотні сторінок. Декілька об’ємних тек (родинні світлини, листи, записи, документи) нагадують мені, що пора озирнутися – актуалізувати минуле не тільки у свідомості, а й на папері. Озираючись, бачу свій родинний Вирів, що на Львівщині, у глибоких, по стріхи селянських хат, грудневих снігах. Це старша сестра, Марта, своїми розповідями допомогла мені побачити той далекий день – середу, що припала на перше грудня 1937 року, коли я народився четвертою дитиною, єдиним хлопцем у священичій сім’ї. Будучи одинаком, постійно відчував велику любов, якою зігрівали мене батьки, сестри, загалом моє село. Не полишає мене гірке відчуття того, що не завжди відповідав їм, особливо батькам, такою ж увагою і любов’ю. Можливо, саме те відчуття спонукає мене до постійної праці (батьки дуже хотіли, щоб я писав) – прагну віддячитись їм хоч у такий спосіб…

Детальніше...  

Статтю «Віра і культура» всесвітньовідомий православний богослов та історик церкви ХХ ст. Георгій Флоровський написав понад півстоліття тому, осмислюючи цивілізаційні виклики постмодерної культури, які на той час все гостріше поставали перед кожним християнином зокрема і Церквою загалом. Чи суперечить християнська благовість сучасним культурним феноменам? За якими критеріями християни повинні оцінювати нові віяння у культурному просторі ХХІ ст.? Наскільки віра визначає наше ставлення до мистецьких творів сучасності та їх інтерпретацію? Г. Флоровський, аналізуючи ці та інші складні питання, допомагає заглибитись у суть відповідей на них, стимулює до духовно-християнського розуміння культурно-цивілізаційних змін, які в нашому суспільстві інтенсивно відбуваються. Питання в тому, що є наслідком цих змін: суспільна деградація і культурно-цивілізаційний занепад чи, навпаки, духовно-творчий злет і культурне відродження?

Детальніше...  

Теперішній світ християнська душа звично описує у мінорній тональності. Попри Христові перестороги, любов у світі таки охолола (пор. Мт. 24, 12), що породило в людському духові численні руйнівні деформації. Дехристиянізація наших душ стала доконаним фактом, і недарма Папа Венедикт ХVІ закликає до нової євангелізації Європи. Як на теренах стародавніх цивілізацій виростають піщані пустелі, так і простори колись християнської Європи невпинно затягує духовна пустеля секуляризації, з якої стирчать лише гострі шпилі спорожнілих християнських храмів.

Отож песимісти (а ще вороги християнства) легко перефразовують шпенглерівські «Сутінки Європи» у «сутінки християнства». Мовляв, хоч «пекельні ворота» Церкву й справді не подолали (пор. Мт. 16, 18), але байдужість сучасних християн її таки доконає. Що правда, то правда: у своїй літеплості ми, християни, таки неперевершені. Оптимісти, втім, заспокоюють: мовляв, інкультурація європейським суспільством християнського послання стала настільки глибокою, що релігійної основи вже не видно – все перейшло в культуру міжлюдських стосунків. Це також правда, в чому пересвідчуються усі гомо совєтікуси, коли виїжджають на терени сучасної Європи.

Детальніше...  

Пане Євгене, зіставлення світу християнства і світу культури завжди викликає більше запитань ніж відповідей. Є різні оцінки, наскільки ці світи можуть бути близькими між собою чи далекими, від повного поєднання до взаємної автономності чи антагонізму. Як, на Вашу думку, можна оцінити співіснування цих двох вимірів буття – християнського і культурно-цивілізаційного у контексті українських духовно-культурних реалій?

Поняття культури набагато ширше, ніж поняття християнської культури. Серцевина нашої культури, звичайно, у християнстві. І тисячолітня християнська традиція заклала основи наших понять про добро та красу. Поза тим є безліч різних культурних вимірів, але вони переважно теж зв’язані з релігіями. Я думаю, що основне поняття, яке нас цікавить, це те, що лежить на глибині. Якщо брати по суті, то наша культура залишається справжньою тоді, коли вона закорінена у традиції. Я, наприклад, видаю газету «Наша Віра». Одне з найважливіших завдань цієї газети – це розмовляти з людьми культури мовою, закоріненою у християнстві. Люди відчужені від християнства, не мають належних понять про Святе Письмо і не розуміють тих творів, які виникли з плином часу з християнських джерел, тому люди часто нагадують відомого персонажа з комедії Мольєра, який не знав, що все життя говорить прозою.

Детальніше...  
<< Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>
Powered by Tags for Joomla