Бог – це таємниця, яку у повноті людина пізнати не може. Він – неописаний, безмежний, завжди є, неосяжний, непізнаваний, однак воплотившись в Христі, Бог стає тим, якого можна описати, зображати, бачити. «Бог у Христі прийшов шукати людство, цю “заблукалу вівцю” аж до “земних глибин”».[1] Незриме стало видимим. Бог пропонує себе людині, не нав’язує, терпеливо чекає на відповідь. Людина, будучи образом Бога, покликана стати Його подобою, а це, водночас, зустріч та участь у житті Пресвятої Трійці. Один із способів зустрічі для кожного з нас є зустріч з Христом через Його образ. Чи здатна людина в сучасному божевільному темпі життя, пронизаного перенасиченістю візуального зображення, знайти час на зустріч Богом? Що може змінитися від такої зустрічі? Про що нам говорить образ (лик) Христа? У цих роздумах спробуємо відповісти на ці запитання.

Одна з шести церковних заповідей закликає нас у неділю і свята слухати Службу Божу. Проте ми добре знаємо про відмінність між словами «слухати» та «чути». Відтак християнин може щонеділі бути на Літургії, але не чути її, може стояти у храмі, але подумки перебувати зовсім в іншому місці. Кожен із нас не застрахований від того, що одного дня він прийде до храму, але не переживе зустрічі з Богом. Щоби трохи застановитися над цим та подивитися на нашу східну Літургію трохи з іншого ракурсу, ми поговорили з людиною, яка з власного досвіду знає, що таке протестантизм, римо-католицизм, зрештою греко-католицизм, чим відрізняються ці течії християнства, їхні літургійні практики; а також поділилася власними враженнями та переживаннями Святої Літургії – це д-р Олександр Січ.

В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.

[1] Див.: М. Соловій, Г. Великий. Святий Йосафат Кунцевич: Його життя і доба, с. 356.

Ігор Яким'як

Завантажити статтю 

      І прийшли ми тоді у Грецію, і повели нас у будівлі, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не вміємо ми й сказати про неї. Тільки те відаємо, що напевне Бог перебуває з людьми і служба їх краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї.
     Численні описи Літургії Української Церкви розпочинаються цією розповіддю із «Повісті временних літ». Ця історія показує, що не лише Літургія, успадкована від греків, – найгарніше вираження християнського поклоніння, але й, що посланці святого Володимира були достатньо чутливими, щоб побачити цю красу, та достатньо розсудливі, щоби прийняти цю форму літургійного життя для себе і своїх нащадків. Що могло бути простіше і правдивіше? Будь-хто, хто має очі, може побачити, яка прекрасна наша Літургія, і будь-хто, хто має вуха, може досвідчити, як українці збагатили цю Літургію своєю музичною геніальністю. З цих причин Церква України жертвувала все, щоби зберегти своє літургійне життя перед сильною та інколи майже непереборною опозицією. Тому вона може сказати: «Якщо ви хочете знати, в що ми віримо, приходьте і подивіться, як ми молимося». Це дивовижна історія. Народ провадить до Христа його любов до краси. Чи ця розповідь історично правдива? Факт, що любов до краси Літургії у крові української нації неодноразово доведений історією. Без сумніву, Літургія і досі красива, але чи ми захоплюємося цією красою настільки, як наші попередники?

Хто принаймні раз побував на Божественній літургії, котру очолює єпископ, архиєпископ, митрополит чи патріарх, той не міг не зауважити відмінности цього богослуження від звичних парохіяльних служб, навіть на великі празники. Літургія починається урочистою зустріччю єпископа, облаченням його в літургійні одежі посеред церкви, благословеннями на різні сторони світу й урочистим входом у святилище, який відбувається не на початку Літургії, як це звичайно роблять священики, а під час співу третього антифону, коли, зазвичай, відбувається обхід з Євангелієм. Навіть сам храм переображається для служіння архиєрейської літургії. На місці звичного для наших церков тетраподу встановлюють особливе підвищення з єпископським сідалищем - амвон. Єпископа супроводжує повний церковний причет: священики, диякони, піддиякони. Богослуження переповнене святковими піснеспівами, різноманіттям літургійних одеж та дійств.
Яким є літургійне служіння архиєрея і що особливого Церква хоче передати нам цим служінням? Чи архиєрейське служіння богослужб добового кола має якісь унікальні особливості, які допомагають нам глибше переживати цю літургійну дійсність? Можливо занепад архиєрейського служіння часослова спричинив у Церквах Сходу та Заходу занепад богослужень добового кола, обмежуючи побожність євхаристійною монокультурою, а його відновлення дасть шанс знову переосмислити це цінне для кожної літургійної традиції благочестя.

Завантажити

***
А деякі фарисеї з народу сказали до Нього:
«Учителю, заборони Своїм учням!»
А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам,
що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»
(Лк. 19, 39–40)

Час до часу в людини виникає відчуття: «Навіщо всі ці складні ритуали та повтори у східних християнських літургіях та молитвах? Я знаю, що Бог є, бо відчуваю Його, коли слухаю прекрасну музику або насолоджуюся заходом сонця. Натомість Літургія видається такою нереальною». Дехто навіть запитує, чи варто користуватися східнохристиянським проголошенням «Слава Ісусу Христу!» щоразу, коли вірні вітають один одного?

У певному розумінні такий емоційний досвід сприйняття Бога у природі може бути правдивим… або, принаймні, може видаватися таким. Коли особистий досвід порівняється із формалізмом Літургії, людина може подумати, що вона замінює щось реальне (свій суб’єктивний досвід спілкування з Богом) на щось менш реальне (повторювану ритуальність літургійного життя). Таке відчуття «опущення на землю» (що, можливо, породжує сумніви у важливості Літургії) подібне до розчарування при читанні карти Карпат порівняно з реальним походом у гори. Така карта є, зрештою, лише кольоровим папером із детальним маркуванням, а не реальною річчю.