Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».

Замість заспіву

З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».

Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…

Народитися в міжвоєнний час, емігрувати у 13-річному віці, зростати в діаспорі, писати докторат латинською, писати ще один докторат і 20 років чекати на таки довгоочікувані єрейські свячення. А між тим – активна громадська діяльність, боротьба проти комуністичної системи життя та мислення, відстоювання Патріархату УГКЦ, терпіння за свої «незручні» й «занадто сміливі» погляди. Душевна відлига можлива завдяки дружині та чотирьом синам, надихають книги і можливість викладання. Це швидкий етюд до постаті українського богослова в діаспорі о. д-ра Петра Біланюка – постаті, яка, безперечно, надихає.

Не так давно через популярні дискусії мені довелося задуматися над тим, що за 25 років вільності й незалежності в Україні, схоже, досі немає сучасного богослов’я – ні популярних та наукових досліджень, ні відомих імен та прізвищ. Та ось пощастило познайомитися з о. Петром Біланюком, щоправда, посмертно.

«Всюдисущий» отець – саме так називав о. Євстахія підпільний греко-католицький владика та віце-протоігумен Згромадження Найсвятішого Ізбавителя Филимон Курчаба. Життя цього єромонаха – один із небагатьох прикладів відданого і впевненого служіння УГКЦ після сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 р. Душпастирство «для українців» у польських катедрах, відправа «хатніх служб» не тільки на Львівщині, але й на Тернопільщині, небезпечні поїздки до Латвії та Казахстану – далеко не повний перелік служіння отця та доказів його жертовності. Але, як відомо, така активна діяльність «уніата» у своєму еклезіальному просторі знаменувала відповідні «превентивні заходи» в радянському просторі, тобто заслання, нагляд і контроль КДБ, неодноразове побиття «хуліганами» й арешти.

Творчість – це спасіння людини, а гріх – це своєрідне запрошення до святості через його усвідомлення, а не підживлення. Власне, шлях усвідомлення і замилування світом, який відкриває духовні очі, приваблює творчих людей. Творець – це не тільки художник, скульптор чи будь-хто пов’язаний зі сферою мистецтва. Творець – це людина, яка народжує Любов у серцях інших, перед тим віднайшовши цю частку земної природи в собі; людина, яка відчуває динаміку всесвіту й вміє вхопити цю життєтворчу енергію, щоб потім  подарувати її потребуючому. Творець не чекає натхнення, він ним живе, його народжує і знову ж таки – народжує для інших. Зрештою, Творцем є Бог, а через Нього - людина.

З Володимиром Слєпченко, Народним художником України, заслуженим діячем мистецтв України та автором сучасної техніки живопису «art-line», я познайомилася швидше, ніж із його роботами. Вірніш, раніше я бачила «лінійні» портрети на листівках, проте навіть не уявляла, хто їх автор. У той день, коли ми познайомилися, пан Володимир розповідав рецепт, за яким правильно смажити м’ясо (що, до речі, в нього виходить неймовірно смачно), а за трапезою поділився новим задумом власного проекту абстрактних полотен на тему «Гріхопадіння». Тоді художник розповів про власне бачення первородного гріха та гріхопадіння кожної окремої людини, описав шлях розвитку людської духовності, паралельно порівнюючи його з певними формами та лініями. Роздуми Володимира Слєпченка були настільки натхненними і схожими до святоотцівських відповідей, що ними було б неможливо не поділитися. Це інтерв’ю – плід нашої другої зустрічі. І таких зустрічей могло б ще бути дуже багато, напевно, стільки ж, скільки ліній в творах цього художника, бо таки є що послухати і чого навчитися від 69-річного творця, того, який дарує натхнення іншим, водночас залишаючись невичерпним джерелом. Це інтерв’ю не покликане розкрити якусь тему чи подати вирішення проблеми, це просто текстовий варіант насолоди від спілкування та слухання.

с. Ліджі Пайяпілі – монахиня з Індії, яка перемогла туберкульоз кісток і заснувала монастир на Закарпатті

Її життя повне парадоксів. Вона народилася в індійській сім’ї католиків, тоді як в Індії домінує індуїзм. Вона приїхала в Київ розбудовувати монашу спільноту свого згромадження, не знаючи української мови, вперше виїжджаючи за кордон. Вона перемогла туберкульоз кісток тоді, коли вже майже рік не могла звестися з ліжка, а лікарі дивувалися, чому хвора досі жива… Зараз с. Ліджі живе на Закарпатті, в маленькому селі Павшино. Вона – настоятелька монастиря Св. Йосифа Згромадження де Сен-Марк, при якому діє будинок престарілих.

Зі сестрою ми розмовляли майже дві години. Наступного дня вона мала їхати на одну з львівських парафій, щоб читати молитви за зцілення. Люди це називають «даром цілительства», але монахиня наголошує, що справжній цілитель – сам Господь, усе й усі інші – тільки інструменти, які Він використовує з різних причин.

Парадоксів багато, але все це марнота марнот порівняно зі силою молитви та віри, які досі пізнає монахиня завдяки урокам і випробовуванням. Зрештою, далі сестра розкаже сама.

Пльонтанізм. Коли я вперше почула це слово, то воно засоціювалося в мене зі світом ідей та речей Платона. Та виявилося, що насправді «пльонтанізм» походить від слова «пльонтати», тобто «плестися». Для Івана Марчука це – окреме явище – плетіння гілок дерев по небу. Найкраще пльонтанізм можна розгледіти навесні, коли дерева, та й взагалі усі гілчаті, стоять голі й беззахисні на очах у синього і всепоглинаючого неба.

Із творами Івана Марчука, як виявилося, я знайома дуже давно, а от із самим художником вдалося зустрітися нещодавно. Ми домовилися про розмову в його майстерні на п’ятому поверсі – «п’яте небо», як каже Іван. Ну ось я біля дверей під’їзду, 9:00 ранку, зі зворотнього боку слухавки тільки гудки і ніякого тобі «альо». Розглядаю київське подвір’я і всюди мені ввижається той пльонтанізм – навіть крук, що враз здійнявся і без дозволу розрізав своїм крилом синю гладь неба.

Якщо б мене запитали, чого варто повчитися в цієї жінки, я би відповіла: «Навчитися просто йти далі». Це не майстерність, не риси, не вміння. Це – величезна потреба, коли в тебе більше нічого не залишається – усі варіанти названі, всі сподівання і надії розвіяні, все минуло й тобі від цього не легше – просто йди далі! Можливо, це безглуздо, неправильно, оптимістично чи флегматично, можливо, тобі всі кричатимуть: «Приречений!», «Ганебний!», «Лицемірний!». То й що? Ти все одно йдеш далі, без зупинок, нехай і без орієнтиру, без компасу та карти. Якщо так треба, то вони з’являться згодом. Потрібно просто йти, ковтаючи сльози й людські погляди, бо довгий шлях потребує багато кроків… Тому треба вчитися ходити, вставати і йти, щоб це не було бажанням чи примхою, спокусою, а тільки неодмінною частиною твоєї людської сутності – йти далі.

Про життя великого українського письменника Івана Франка дотепер я знала куці історії з біографії на кшталт «цікавих фактів». Перший український письменник, який почав заробляти своєю творчістю на життя, понад 6 тис. творів протягом близько 40 років активної діяльності, поки що єдиний український поет, про номінацію якого на Нобелівську премію вже відомо – таких фактів можна знайти безліч в Інтернеті. А що як спробувати, бодай на мить, проникнути в життя письменника, дізнатися щось більше про його внутрішній світ? Для мене ці пошуки почалися з будинку І. Франка у Львові.

Заходжу до кабінету, де тепер музейно застигло, вбираю світло з двох величезних вікон, торкаюся глянцевого кахелю п’єца – холодний. Франко теж відчував цей майже безперервний холод. Вдивляюся в його рукописи на столі – почерк ніби гнався за думкою, яка не повинна втекти. Зазираю в очі Івана Труша і вже тепер його поглядом бачу отой пейзаж Канівської гори. Цю картину художник подарував Франкові – письменник так і не побував на могилі Кобзаря, хоч дуже хтів. Погляд разом із серцем завмирають перед застиглою поставою чорної шкіряної софи, яка першою відчула його смерть.

Дивлюся на рибальські сіті й бачу, як він їх перев’язував, наступаючи босою стопою на мотузку. Бачу його високе нахмурене чоло, письменницькі руки, які, натренувавшись плести словесні сіті, тепер легко справляються з рибальськими. Він сидить у вишиваній сорочці, поряд – незмінний сірий піджак, не з дорогих. Напевно, зараз Франко вийде на променад, а чи просто подихає цвітом грушки біля будинку, яка дотепер чекає на нього. А може, сьогодні він дозволить собі відчути післясмак далматинського вина «Злата Ріца»? Та всі ці хвилі відпочинку будуть короткочасними, адже йому треба писати, щобільше, якнайкраще. Він не може не писати.

Він справді був «інакший» і часто цю свою «інакшість» не любив, страждав від неї. Він настільки був нещадний у критиці до себе, що, напевно, сам встановив би собі покуту, якби дізнався, що його причислили до лику святих. Він завжди був на одинці із самим собою, хоч і не завжди вдавалося бути справді самотнім. На його плечі припала левова частка розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії, адже йому вдавалося притягувати і примирювати протилежні полюси богословів Заходу і Сходу. Хоча, як він сам казав, його справжнім покликом ще з дитинства було чернецтво, він мусив працювати «в миру» задля єдності Церкви.