І роки зійдуть, мов лушпа З оранжевого мандарина, Скарбами повна неба скриня З-під віка блисне голуба.
По вінця випита журба В дарах коштовного каміння Сяйним ряхтітиме промінням Сліпуче гостро, до шипа.
У світло відпалалих літ Відплилу тиху лодь без весел, Як у часи майливих весен Вестиме стежки білий цвіт.
І стане в зорях Цар Царів Короною вінчати долі, І янголи золоточолі Потонуть у блаженний спів. Та приблука душа моя Туди в обідранім лахмітті Явити у небеснім світлі Сум’яття і душі бур’ян.
Пом’якла, мов осіннє листя, Шукатиме, упавши ниць, Обласканих любов’ю лиць І не знаходитиме місця.
І, бідна, на щемливий звук, Що трохи мало не зів’яне, Одну надію лиш дістане І віру в серці ледь живу.
Коли спізнає у любові, Що окриляла в дні земні Всі її помисли ясні Долоні зранені Христові.
І спалахне в скляних очах Одежа з чистого проміння На золоте душі видіння З ягням на пастирських плечах.
Впізнає в ноші цій своє Загублене життя і знову Обласкана його любов’ю До світла правди оживе.
Нехай же стануть ці слова Живильним скарбом для Психеї, Щоби була одна у неї Любов, окрасою жива. Богдан Завідняк
|