О краю мій, перлино в Божій скрині Що вибрав Бог над всі краї землі
Іван Франко (ІІІ, із книги пророка Єремії, 1906)
Нам даровані ніжність пісенна й любов, На долоні зернинок дзеркальнії роси, У пуп’янках п’янких набубнявілі в кров Волохатим цілунком бджоли – медоноси.
Тихе плесо не плинних дрімотних озер, Пастівних табунів у недеях тумани, Лезом крил в піднебессі зоралий етер, І солодкого слова нектарик розталий. У безкрайніх ланах опромінений колос – Золотого руна завиточок тепленький; За стіною байдужості стоптаний голос, В чорноземі посіявши зерняток жменьки.
Нам залишені ера, дорога і Бог, Спілий шелест пахучого хліба на ниві, Відгоміння далеких, мов епос епох, У якому з’єдинені праві і ліві;
Нам залишені віра, щоб чути життя, Щоби злитися з ним монолітом терпіння, Як в євангельськім сонці буяють жита, Бо з сердець ще не сколоте кривди каміння.
У вишневім мафорії Мама Марія З золотою асистою, в царських сап’янцях, Над якою ареолі сяйво яріє, До якої заносимо: «Змилуйся, зглянься».
Нам залишена доля твоя, Україно, Ніби туніка Сина, - ти Спасом зігріта, Упокорена Богові, благоговійна, Ти завжди наче соняшник літа у квітах.
Як люблю я смичкову цноту цвіркунів, На левадах вечірнього сонця рум’янок, Моря брижі рожеві, і золота нив У затоні вітрів переповнений дзбанок;
Як люблю твоїх рук посіріле тепло, Молодих пагінців малахітові бруньки, Мов живої іконки золотисте тло. Як люблю твого серця, Вкраїно, дарунки.
Що таке чоловік? Пломеніє і – зник, І розвіє зітханням на згарищі долі Оніміла земля, коли він, мов сірник У перстах її в’язнем зів’ється поволі.
Хто же є Вона, чиста для наших сердець, Як несемо її крізь життя вітровії, Коли все, що без неї, спливе нанівець, Коли думаєм стільки і потай лелієм.
Про яку нагадають далеко від дому Її погляд ласкавий і втомлені руки У нашіптанім, лагіднім слові одному Батьківщини щемливі й зажурені звуки.
Богдан Завідняк
|