О краю мій, перлино в Божій скрині
Що вибрав Бог над всі краї землі

Іван Франко
(ІІІ, із книги пророка Єремії, 1906)

Нам даровані ніжність пісенна й любов,
На долоні зернинок дзеркальнії роси,
У пуп’янках п’янких набубнявілі в кров
Волохатим цілунком бджоли – медоноси.

Тихе плесо не плинних дрімотних озер,
Пастівних табунів у недеях тумани,
Лезом крил в піднебессі зоралий етер,
І солодкого слова нектарик розталий.

У безкрайніх ланах опромінений колос –
Золотого руна завиточок тепленький;
За стіною байдужості стоптаний голос,
В чорноземі посіявши зерняток жменьки.

Нам залишені ера, дорога і Бог,
Спілий шелест пахучого хліба на ниві,
Відгоміння далеких, мов епос епох,
У якому з’єдинені праві і ліві;

Нам залишені віра, щоб чути життя,
Щоби злитися з ним монолітом терпіння,
Як в євангельськім сонці буяють жита,
Бо з сердець ще не сколоте кривди каміння.

У вишневім мафорії Мама Марія
З золотою асистою, в царських сап’янцях,
Над якою ареолі сяйво яріє,
До якої заносимо: «Змилуйся, зглянься».

Нам залишена доля твоя, Україно,
Ніби туніка Сина, - ти Спасом зігріта,
Упокорена Богові, благоговійна,
Ти завжди наче соняшник літа у квітах.

Як люблю я смичкову цноту цвіркунів,
На левадах вечірнього сонця рум’янок,
Моря брижі рожеві, і золота нив
У затоні вітрів переповнений дзбанок;

Як люблю твоїх рук посіріле тепло,
Молодих пагінців малахітові бруньки,
Мов живої іконки золотисте тло.
Як люблю твого серця, Вкраїно, дарунки.

Що таке чоловік? Пломеніє і – зник,
І розвіє зітханням на згарищі долі
Оніміла земля, коли він, мов сірник
У перстах її в’язнем зів’ється поволі.

Хто же є Вона, чиста для наших сердець,
Як несемо її крізь життя вітровії,
Коли все, що без неї, спливе нанівець,
Коли думаєм стільки і потай лелієм.

Про яку нагадають далеко від дому
Її погляд ласкавий і втомлені руки
У нашіптанім, лагіднім слові одному
Батьківщини щемливі й зажурені звуки.

Богдан Завідняк