Обожнюю, як дощ спускає коси
Й полоще сіру, змучену ріллю.
Я не повірю в злато листу осінь,
Коли не буде щирого дощу.

Навішав дощ гірлянд на верховіття-
Тепер сидіти аж до сонця їм.
Яке, усе ж, в дощах різноманіття!
Та жодного я не назву своїм.

Той надто сильний. Той – пішов, заплакав,
І враз скінчивсь, як випитий увесь.
А третій зранку подавав лиш знаки,
Так й не спустившись із тонких небес.

Той заблукав, десь загубив пілотку,
Застряг в голках осіннього хвощу...
І кожен дивом – дуже закороткий,
Бо не буває довгого дощу.

Або ще я такого не стрічала,
Щоб – тільки дощ. Із мрії. Чи із сну.
Тут тільки осінь тихо крокувала,
Спускала сині коси на ріллю.

Оля Стасюк