Таємниця лику Христа: людський лик Бога |
Бог – це таємниця, яку у повноті людина пізнати не може. Він – неописаний, безмежний, завжди є, неосяжний, непізнаваний, однак воплотившись в Христі, Бог стає тим, якого можна описати, зображати, бачити. «Бог у Христі прийшов шукати людство, цю “заблукалу вівцю” аж до “земних глибин”».[1] Незриме стало видимим. Бог пропонує себе людині, не нав’язує, терпеливо чекає на відповідь. Людина, будучи образом Бога, покликана стати Його подобою, а це, водночас, зустріч та участь у житті Пресвятої Трійці. Один із способів зустрічі для кожного з нас є зустріч з Христом через Його образ. Чи здатна людина в сучасному божевільному темпі життя, пронизаного перенасиченістю візуального зображення, знайти час на зустріч Богом? Що може змінитися від такої зустрічі? Про що нам говорить образ (лик) Христа? У цих роздумах спробуємо відповісти на ці запитання. Церковне Передання говорить про те, що першою іконою Христа (Його автентичне зображення), яка з’явилася ще в часи земного життя Ісуса, є зображення під назвою Спас Нерукотворний. Християнське богослов’я власне розглядає образ нерукотворного Спаса (святий обрус, Плато Авгаря, Едеський Спас) як один із доказів істинного Воплочення другої особи Пресвятої Трійці у людському тілі, а в більш вужчому значенні – як найважливіше свідоцтво на користь іконопочитання.
Бог прийняв людський лик (2 Кор 4, 4; 4, 6; Кол. 2, 9; Фил. 2, 7; Йо. 14, 8-9) – це фундамент для всього християнського мистецтва. Чому власне говоримо про лик, а не лице? Попри те, що етимологічно ці два поняття мають спільний корінь, однак за значенням – різняться [2] і, під «ликом» розуміють внутрішню духовну основу особистості, те, що становить індивідуальність людини. Все мистецтво, як і сама богословська думка Церкви від початків намагалися проникнути у тайну Божого лику, пізнати непізнаване, пробували знайти такий образ Христа, який був би спроможний виразити неосяжну досконалу красу, яка з’являється від зустрічі людського та божественного. І власне вся історія християнського мистецтва – це немовби щоразу нова зустріч із Ликом Бога, особисте переживання (досвідчення) Іншого: бачити Христа – означало бачити Бога (1 Кол. 1, 15; Йо. 14, 9; 1, 18.). Феномен нерукотворних зображень – це не новинка християнства, а явище, яке було притаманне й поганській культурі. Е. Добшюц вважає, що «християнські нерукотворні культові зображення продовжували традицію почитання античних небесних образів (образи богів, які були спущені з неба), однак християнство внесло новий, дуже важливий, момент в почитанні чудотворного портрету, а саме – релігію історичного одкровення, яка пов’язана з історичною особою». [3] Зображення Спаса Нерукотворного було і є однією з домінуючих тем у візантійській іконографії (храмові розписи, ікони, мініатюри, вишиті тканини, оздоблені хрести). Історія появи цього зображення давно є предметом зацікавлення різних науковців і у світлі нових даних аналізуються форми почитання Нерукотворного образу. [4] Цікавим фактом є те, що джерела про зображення Спаса Нерукотворного містяться у грецьких, латинських, сирійських, вірменських рукописах і датуються не раніше кін. V-VI ст. [5]. Саме передання Церкви подає дві версії нерукотворного зображення Христа: східну (Мандиліон, Плато Авгаря) та західну (Хустка Вероніки, ХІІІ ст.), які містять суперечності.
У християнстві нерукотворні зображення почали відігравати значну роль у другій половині VI-го – початку VII-го століття. Нерукотворність образу була своєрідною гарантією справжності зображеного. Зокрема йшлося про два види нерукотворних зображень, про які були згадки, а саме: образи не створені руками митців та чудотворні відбитки (як приклад, Святий Кераміон або Спас на череп’ї). Механізм дії такого зображення полягав в тому, що воно могло само діяти, поводитися як предмет, висловлювати певні побажання, а найпоширенішим чудом, яке творить образ – це дарування частинки матеріалу своїм прихильникам. [6] До цієї категорії зображень власне належить історія про Спаса нерукотворного та роль цього зображення в часі перської облоги міста Едесси (північ Сирії) в 544 р. Це перший приклад в християнській літературі чудодійної допомоги, що приписується зображенню. [7] Сама подія вперше згадується в «Церковній історії» Євагрія Схоластика (кін. VI ст.), який називає цей образ «іконою, створеною Богом». Хоча вже Євсевій Кесарійський (поч. IV ст.), а згодом і паломниця Етерія (кін. IV ст.) згадують про саме місто Едессу, про переписку між Авгарем та Христом, однак не згадують про сам Мандиліон. [8] Однак, власне віднайдення святині в 544 р. в Едессі посприяло тому, що нерукотворне зображення Христа утверджується як релігійна святиня, як архетип всіх зображень Христа. Згодом, коли у Х ст. Константинополь отримує цю реліквію, саме тут розпочинається всенародне почитання образу Христа про що свідчить перше послання папи Григорія ІІ (в документах VII Вселенського собору 787 р.), «Житіє» Евфимія Сардського (кін. VIII ст.), «Слово про святу і нерукотворну ікону Ісуса Христа Бога нашого, як вона почиталася в місті Едессі його мешканцями» та «Повість» Констянтина Багрянородного, які власне подають унікальні деталі богослужбових святкувань події перенесення нерукотворного зображення Христа з Едесси до Константинополя, опис літургійної процесії з іконою, а також подають символічне пояснення всім елементам обряду. [9] (Рис. 3) З Мандиліону ще в Едессі, а згодом у Константинополі, було зроблено чимало реплік, які майже не відрізнялися від оригіналу, слід якого було втрачено ще в ХІІІ ст., і деякі з реплік дійшли до нашого часу. [10] (Рис. 4, 5)
Найдавнішим зображенням Мандиліону вважаються дверцята триптиха, який Курт Вейнцман датує Х ст. і вважає, що воно має константинопольське походження. (Рис. 1, 2). Тут зображено царя Авгаря з відбитком лику Христа у руках та ап. Юду Тадея, який згідно передання, був посланцем від Христа. З ІІ пол. Х ст. зображення Спаса Нерукотворного поширюється у візантійському мистецтві, а згодом у мистецтві слов’янських країн (Болгарія, Київська Русь, Україна та ін., рис.7), займає певне місце у системі візантійської храмової декорації [11]. Важливим фактором є те, що незважаючи на втрату оригінального зображення Мандиліона, як реального предмету, історія самого зображення не завершилася, а отримала новий імпульс до розвитку. Прагнення встановити містичний зв’язок з реально існуючою реліквією Істинного Образу, було в подальшому невичерпним джерелом натхнення та стимулом до розвитку іконографії Спаса Нерукотворного. Що ми бачимо на іконі Спаса Нерукотворного (на прикладі ікони Новгородського Спаса – Рис. 6.)? В чому її притягуюча сила? Який її богословський контекст?
Щодо композиції самої ікони Мандиліону, то зображено просто лик Христа, вписаний у німб, або ж лик Христа на обрусі (хустці), яку інколи тримають ангели, або череп’ї (цегляній кладці або черепиці). На нашій іконі лик Христа написаний просто на дошці, що немовби виступає тут платом (хусткою). Це досить рідкісне явище в іконографії. Отож, передусім це лик особи середнього віку з тонкими, одухотвореними рисами обличчя: великі очі, виділені піднятими бровами, прямий ніс, маленькі уста (стриманість), високе чоло. У погляді – спокій, часом суворість (залежить від тенденцій тої чи іншої іконописної школи). Лик репрезентує такі чесноти як шляхетність, велич, чистоту, благородство. Ще одна важлива риса лику Христа – симетричність, в той час як очі з дещо скошеним поглядом (це мистецький прийом, щоб надати образу живучості). Симетрія – один із атрибутів Бога, ідеал естетичної краси. Бог – це краса, а з точки зору естетики зображення Спаса Нерукотворного – це ідеальний портрет Христа. Однак, як говорить Павло Євдокімов, «споглядання краси, чисто естетичного споглядання образу Христа недостатньо; необхідний є акт віри, активна співучасть та включення в переображаючу красу Бога». [12] Лик вписаний у хрещатий німб (хрест як символ спасіння, вказівка на дію Відкуплення Христа), що в іконографії виступає символом святості і, як правило, золотого кольору, що символізує несотворене божественне світло. У німбі – дев’ять ліній, що символізують дев’ять ангельських чинів, згідно класифікації Діонісія Ареопагіта. Також може бути напис «Сущий» (Вих. 3, 14; Йо. 8, 24), який вказує на те, що перед нами сущий Бог, оточений ангельськими силами. Сам напис у німбі Христа з’являється на початку ХІІІ ст. замість дорогоцінного каміння, яким оздоблювали німб, або просто це каміння малювали. Христос має довге, розділене навпіл та гладко зачесане волосся, що спадає локонами на плечі та невелику дещо роздвоєну бороду. По обидва боки від німба – надпис «ІС ХР». Надпис імені зображеного на іконі має онтологічне значення, оскільки свідчить про поєднання слова та образу – словесного та зримого одкровення. Перед нами певний естетичний канон у зображенні Ісуса.
Богословський контекст образу Спаса Нерукотворного представляють нам літургійні тексти та читання Старого (Втор. 4, 1, 6-7; 5, 1-7, 9-10, 23-26; 6, 1-5, 13, 18) та Нового Завіту (Лк. 9, 51-56; Кол. 1, 12-17) на свято Перенесення нерукотворного образу Господа нашого Ісуса Христа з Едесси в Константинополь, яке Церква святкує 16/29 серпня. Лик Христа концептуально виражає тайну Боговтілення: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили - славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого (Йо. 1,14)» Ікона являє не просто досконалу людину, а передусім боголюдський образ Христа, символічно та формально передаючи таїнственне поєднання двох природ в одній особі: «Він – образ невидимого Бога, первородний усякого створіння, Це єдина ікона, в якій акцент на особі Христа (не на Його діях, вчинках, як, скажімо в іконі «Пантократора» чи «Спаса на престолі»), на Його людськості, тим самим підкреслюючи, що спасіння людини можливе лише через особу Ісуса, через особисту зустріч з Ним обличчям до обличчя. Це він – Альфа і Омега. Тут Бог пропонує тому, хто споглядає Його лик, самого себе: «Благодать Твоя, Спасе, на нас вилилася, став Ти видимим, будучи недосяжним, і оману темряви розвіяв; тому у світлі лиця Твого стопи наші направ, щоб, ходячи в заповідях Твоїх, Тебе сподобилися бачити, Світло неприступне» (Сідальний на Утрені, глас 1). Отож, ікона Спаса Нерукотворного з однієї сторони виступає доказом істинності Воплочення Бога, а з іншої – вказує на можливість обоження людської природи: «Дух також зійшов на Сина Божого, що став сином людським, звикнувши разом з Ним мешкати в людському роді та спочивати в людях»[13].
Передаючи обожествлений стан прийнятої Ним людської природи, відкривається ще один аспект ікони – пневматологічний, оскільки обожествлення людської природи є результатом дії на неї Святого Духа: «Ось чому Слово стало плотоносцем: щоб людина стала духоносною» [13]. Ікона показує, що Святий Дух перебуває в цілій людській особі, однак він невіддільний від нашої свободи. Він чекає на свобідне «так» людини. Критерієм життя людини є уподібнитися Христу: «Бог став людиною, щоб людина стала Богом».
Попри те, що Святе Письмо нічого нам не говорить про зовнішність Христа, однак особливе почитання ікони Спаса Нерукотворного від VI ст. і донині свідчить не лише про бажання віруючих мати образ Бога, знати як насправді Він виглядав, а й про бажання особистої зустрічі з Богом. На «справжньому відбиткові» були зафіксовані земні риси Христа, які можна було споглядати, і які свідчили про реальну Божу присутність. Мандиліон – це наче фотографія у сучасних реаліях, образ, який не є видумкою художника, його баченням Христа, а образ, що представляє Воплоченого Бога таким, яким Він є, з людськими рисами обличчя: «Господи, втілився Ти, як забажав, зволив Ти прийняти убогість нашу, і багатство благосердя показав, яким Ти нас обожив. Славимо Тебе, Чоловіколюбче, бачачи провидіння Твого образ, через нього даруй рабам Твоїм незаборонений вхід в Едем, прощаючи, Спасе, гріхи наші». (Вечірня свята, глас 6.) Щоб бути спроможною зануритися у таємницю лику Христа, передусім, людині потрібно цього бажати, бути відкритою на таємницю. Лише через людськість Христа можна прийти до Його божественності. Тому закликом до кожного будуть слова св. Августина: «Шукайте лице Його повсякчас!» (Пор. Пс. 104, 4). Марія ХОМИШИН кафедра богослов’я УКУ
( 2 голосів )( 1190 переглядів ) |