Спроба зустрічі з Іваном Франком. До 100-річчя вшанування пам’яті письменника Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_franko_1.jpgПро життя великого українського письменника Івана Франка дотепер я знала куці історії з біографії на кшталт «цікавих фактів». Перший український письменник, який почав заробляти своєю творчістю на життя, понад 6 тис. творів протягом близько 40 років активної діяльності, поки що єдиний український поет, про номінацію якого на Нобелівську премію вже відомо – таких фактів можна знайти безліч в Інтернеті. А що як спробувати, бодай на мить, проникнути в життя письменника, дізнатися щось більше про його внутрішній світ? Для мене ці пошуки почалися з будинку І. Франка у Львові.

Заходжу до кабінету, де тепер музейно застигло, вбираю світло з двох величезних вікон, торкаюся глянцевого кахелю п’єца – холодний. Франко теж відчував цей майже безперервний холод. Вдивляюся в його рукописи на столі – почерк ніби гнався за думкою, яка не повинна втекти. Зазираю в очі Івана Труша і вже тепер його поглядом бачу отой пейзаж Канівської гори. Цю картину художник подарував Франкові – письменник так і не побував на могилі Кобзаря, хоч дуже хтів. Погляд разом із серцем завмирають перед застиглою поставою чорної шкіряної софи, яка першою відчула його смерть.

Дивлюся на рибальські сіті й бачу, як він їх перев’язував, наступаючи босою стопою на мотузку. Бачу його високе нахмурене чоло, письменницькі руки, які, натренувавшись плести словесні сіті, тепер легко справляються з рибальськими. Він сидить у вишиваній сорочці, поряд – незмінний сірий піджак, не з дорогих. Напевно, зараз Франко вийде на променад, а чи просто подихає цвітом грушки біля будинку, яка дотепер чекає на нього. А може, сьогодні він дозволить собі відчути післясмак далматинського вина «Злата Ріца»? Та всі ці хвилі відпочинку будуть короткочасними, адже йому треба писати, щобільше, якнайкраще. Він не може не писати.


Коли ще був малим Мироном…

У дитинстві син коваля Якова Франка та зубожілої шляхтянки Марії Кульчицької одержав два імені: Іваном був у хрещенні, а Мироном його називали вдома, зважаючи на давнє повір’я, мовляв, дитину під «чужим» іменем не чіпатимуть злі сили. Здається, так і сталося, бо хлопець, хоч і був хворобливим, проте дуже здібним та метикуватим. У 10 років малий Мирон почав вести зошит, де записував тексти пісень, які співала мати. Згодом це захоплення переросло в азарт дослідника фольклору й історії давньої української літератури. Можливо, завдяки своєму ранньому дорослішанню та частій задумливості Франка називали в селі «лісовою душею». Хлопець любив блукати лісом, збирав гриби.

Коли Іванові було 9 років, він втратив батька, а в 15 померла мати. З рідних тоді залишився вітчим Гринь Гаврилик, з яким Франко підтримував стосунки. Перший вірш «Великдень» Іван написав саме після смерті батька, якраз у день Воскресіння Господнього.

Попри те, що у школі малий Мирон сидів за останньою, «віслючою», партою, згодом він показав неабиякий хист до вивчення мов. А все, здається, почалося з цього факту: коли хлопець вчився у школі, то спочатку державною мовою була німецька, а у Дрогобицькій гімназії, де продовжив здобувати освіту, – вже польська.

Навчаючись у гімназії, Іван жив у далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовляли в її столярній майстерні. Частково цей епізод із життя письменник потім відтворить у творі «У столярні».

Про молодого гімназиста з Нагуєвичів ходили справжні легенди. Коли майбутній письменник Андрій Чайковський вчився в польській гімназії в Самборі, його товариш із Дрогобича розповідав, що в їхній гімназії є такий учень на ім’я Іван Франко, що віршами пише завдання. Звичайно, цьому вірили неохоче. Проте коли до Самбірської гімназії перейшов товариш Франка Осип Білинський і розповів, що Іван написав віршами завдання з німецької на цілий зошит, а професор на це заявив йому, що не вважає себе компетентним таке завдання класифікувати, то про талант дрогобицького гімназиста ширилися чутки все більше.

Дивує і той факт, що за 3 роки навчання в гімназії Франко вже мав у збірці власної бібліотеки близько 500 книг. І зауважмо, він був із бідної родини, а отже, не міг дозволити собі дуже дорогі на той час твори античних філософів чи письменників доби Відродження. То звідки таке багатство? Справа в тому, що вже у гімназії став помітний його неабиякий хист до письменництва, і діти багачів просили Франка писати їм твори за винагороду. Найкращою винагородою для здібного гімназиста Івана була книга. Ось вам і секрет 500-примірникової бібліотеки за 3 роки!

Цінність книгозбірні Франка підтверджує той факт, що пізніше митрополит Андрей Шептицький хотів купити бібліотеку письменника для збірки Національного музею у Львові, але не вдалося. Частину фонду купив Михайло Павлик, товариш Івана Яковича.

Дослідники з’ясували, що бібліотека Франка нараховувала приблизно 12 тисяч 600 примірників.


Сибір Франка і муфта з кота

Серед львівських екскурсоводів завжди заходять жарти на кшталт, «де тільки не жив Франко». Справді, пам’ятних дошок «тут жив видатний письменник…» у Львові чимало, навіть вказано будинок, який був в’язницею на час першого арешту Франка. Великий письменник справді поневірявся добрий десяток років, орендуючи різні помешкання, поки не спромігся побудувати власне житло.

Вкінці ХІХ ст., перед приїздом австро-угорського цісаря до Львова на Крайову виставку, на околицях Львова і в районі Стрийського парку почали дешевше продавати землю. Цей факт значно пришвидшив процес купівлі ділянки для побудови власного житла, якого родина Франків не мала ще від укладення шлюбу (1886). У 1902 році почали зводити будинок у районі Софіївки. Переказують, коли Франко вперше входив до власного будинку, він радісно вигкнув: «Мамо, ми у власній хаті!». І нічого, що та хата ще не була повністю оснащеною й у ній було холодно, а воду треба було носити через дві вулиці, головне, що вона нарешті була!

Першою відомою гостею Франків стала Леся Українка, яка у спогадах написала, що родина письменника живе доволі скромно, навіть майже убого, а в хаті було так зимно, що замерзало чорнило у чорнильницях.

Сам Франко часто жартував із тої «вічної мерзлоти» в хаті, кажучи, що при ньому, коли він за роботою, завжди сидить кіт, щоби гріти руки. А свій кабінет письменних гордо іменував «сальоном» у той час, коли діти жартома казали на нього «Сибір».


Невтомна працьовитість генія

За підрахунками франкознавців, які, звичайно, є приблизними, а не емпірично доведеним фактом, Франко написав так багато творів, що не кожній середньостатистичній людині вдасться за життя бодай-би переписати його праці вручну, не кажучи вже про створення нових текстів. У спадок письменник залишив понад шість тисяч праць різного жанру, стилю і форми. З такою кількістю творів з-під пера Івана Яковича новий повноцінний твір мусив виходити приблизно що два дні (!). Тож не дарма про нього часто згадують як про першого українського письменника, який заробляв письмом собі на життя.

1875 р.
1875 р.
До речі, говорити про цю постать тільки як про письменника було б неправильно, адже, окрім того, він був літературним критиком, науковцем, фольклористом, перекладачем. До прикладу, за деякими підрахунками, письменник переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та зі 37 національних літератур. Серед перекладів – біблійна Книга Буття. Він захоплювався індійським епосом і переклав легенди з Махабхарати, частина з яких увійшла до збірки «Коли ще звірі говорили». Невтомний поліглот перекладав великі цикли староарабської, давньогрецької та давньоримської поезії, шотландську, англійську, норвезьку давню епічну поезію, ісландські балади, іспанські романси, албанські, португальські, італійські, німецькі, єврейські, китайські, болгарські, сербохорватські народні пісні. А також «Слово о полку Ігоревім» та «Краледвірський рукопис». І це ще не повний список перекладацької діяльності письменника!

Дослідники стверджують, що поки невідомо жодного науковця, який зробив би стільки перекладів, скільки Іван Франко. Досить лише зауважити, що у відомому 50-томнику Франка 6 томів – це суто його переклади. А ще в нього було близько сотні псевдонімів, серед яких найвідоміші — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко.

Із наведених фактів логічно, що Франко міг викладати курс давньої літератури, зокрема української, який він читав на різних лекторіях і курсах, куди його запрошували, адже до викладання у Львівському університеті його не допустили (про це згодом).

Іван Якович був особливо вимогливим до інших у їхній письменницькій чи науковій діяльності. Є бувальщина, що якось Іван Франко попросив фольклориста Володимира Гнатюка підготувати йому статтю за тиждень, на що дослідник відповів:

– Я не можу цього написати за тиждень. Вам легко, бо Ви таку статтю напишете за день.

– Зовсім не легко, – заперечив Франко, – бо якщо напишу її за день, то зразу ж мушу починати щось нове.

Інша історія розповідає, що одного разу Франкові закинули, буцімто, він убив молодий літературний талант своєю гострою рецензією. У відповідь лише почули:

– Талант, який можна вбити рецензією, – не талант!

Цього чоловіка не зупинило перед жагою пізнання навіть власне весілля з Ольгою Хоружинською. Коли вже все було готове для урочистої частини, то спохватилися за нареченим, який, як виявилося, засидівся в кабінеті тестя, переписуючи якийсь рідкісний вірш.

Якщо вже ми заговорили про поезію, то ви, напевно, теж звертали увагу на особливо легку ритміку віршів Франка, які дуже легко вчити напам’ять. Як йому вдавалося робити свою поезію такою мелодійною? Справа в тому, що Іван Якович рідко записував віршовану форму відразу, як тільки виникала ідея. Спочатку він довго ходив по хаті, вистукуючи, підбирав ритм майбутнього вірша, мугикав мелодію. Потім під вже сформовану «аранжування» підставляв слова, наспівуючи їх. І тільки тоді, коли і мелодія, і текст ставали гармонійними, поет брався записувати твір.

Про працьовитість цієї постаті годі й говорити! Василь Стефаник, відомий в українській літературі як зачинатель експресіонізму в малій прозовій формі, казав Франкові, що то написав більше назв, ніж сам Стефаник – творів.


Шевченкознавець

Франко був справжнім шевченкознавцем і без зайвого пафосу та фанатизму захоплювався творами Тараса Шевченка. «Кобзар» він переклав польською та німецькою мовами. Проте, як не дивно, в день перепоховання Кобзаря на відомій «кручі над Дніпром» письменникові забракло грошей, щоб доїхати з Києва до Канева. Тому він попросив Івана Труша змалювати Канівську гору. Ця картина висіла в кабінеті генія, і, напевно, не один раз Франко вдивлявся в тайну, що була за цим полотном.

Перша лекція, яку провів Франко в тепер вже Львівському національному університеті, який носить його ім’я, була присвячена поемі Тараса Шевченка «Наймичка». Тоді ж львівська професура не допустила його до викладання в університеті.


Мойсей, дивак і прогресивний новатор

1896 р.
1896 р.
Івана Франка називають Мойсеєм в українській літературі. Це може бути як звичайна алюзія до прологу його однойменної поеми, так і особливістю більшості творів, в яких він порушував національно-культурну проблематику, ставив питання національної свідомості та самоусвідомлення себе як нації, яка творить свій унікальний соціокультурний простір. Іванові Франкові, одному з перших, належала ініціатива ширшого вживання в Галичині слова «українці» замість «русини», як традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».

Певний час письменник був співзасновником і головою Української радикальної партії (УРП). Франко не був осторонь навіть феміністичного руху, який набував популярності на початку ХХ ст. у Західній Україні. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», над яким працювали Наталя Кобринська й Олена Пчілка.

Саме Іван Якович був першим, хто почав носити вишиванку під піджаком – тепер модний і навіть звичний стиль в українських офіційних колах. Тоді ж, за Австро-Угорщини та Польщі, це могло виглядати дещо дивно. Саме через відкрите дивацтво і прямолінійність письменника недолюблювали в колах гонорового галицького бомонду. Навіть переповідають випадок, коли «інтеліґенція» зробила своєрідне опудало Франка і палила його на вулицях міста.

Проте ніякі прикрощі та перешкоди насправді не ставали великими перепонами на шляху письменника – він все одно творив, все одно йшов далі. Тому, повертаючись до образу Мойсея у творчості Франка, можна сказати, що цей Мойсей не був величним, як його зображали римляни, подібним до Зевса. Франковий Мойсей стелився першим, щоби проростали інші, які йдуть за ним.


Звичайний робочий день

Син Петро Франко залишив у книзі «Франко зблизька» спогади про звичайний робочий день батька. Отже, після цілонощної роботи письменник вставав не пізніше 9-ї ранку. Виходив на прогулянку, після якої міг працювати майже безперервно 5-6 годин. Інколи о 10-11 ранку Франко пішки йшов від будинку на Софіївці до редакцій «Літературно-наукового вісника», «Записок наукового товариства ім. Шевченка» й «Українсько-руської видавничої спілки». Там він займався редагуванням та коректурою. Дорогою часто заходив до бібліотеки «Оссолінеум» або до Народного дому. Близько 2-ї години дня повертався додому на обід і відразу ж сідав працювати до 4-5-ї, не визнаючи післяобіднього відпочинку. Потім знову виходив на прогулянку, яку часто поєднував із відвідинами книгарень. Інколи його могли побачити в кав’ярні «Монополь» на площі Міцкевича. Надвечір письменник повертався і знову сідав працювати до 1-2-ї ночі.


Місце відпочинку

Хоч Франко не любив тривалих відпочинків, які могли перерости у звичайні лінощі, проте вільні від писання оази він все-таки мав. Це були рибалка, «тихе полювання» на гриби та мандрівки.

Рибальські сіті Іван Якович плів власноруч, не любив вудок, натомість рибу міг ловити навіть голими руками. На Крайовій виставці 1894 р. у Львові виграв дві картини із зображенням риб. Це був приз за те, що він єдиний зміг назвати всі зображені рибини латинською, німецькою та українською мовами.

Любив «тихе полювання» на гриби, не визнаючи мисливство. Донька Ганна у спогадах написала: “Присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата”.

У 1884 р. Іван Франко організував першу українську студентську пішу мандрівку. Вона була не стільки туристичною, скільки просвітницькою. Франко ініціював створення «Гуртка влаштування мандрівок по краю» на основі студентського «Академічного братства». Мандрівки були по селах різних регіонів Західної України. Перший раз група йшла від Дрогобича до Станіславова (тепер – Івано-Франківська), у програмі були лекції та доповіді Івана Яковича з історії української літератури. А після кожної лекції організовували невеличкі концерти.

Іван Франко був добрим співаком і знавцем народної пісні. За оцінками сучасників, голос мав не сильний – трохи сипкуватий, але виразний баритон. Тексти пісень від нього записував Михайло Павлик, а мелодії – Микола Лисенко. Деякі пісні з його голосу перейняла Леся Українка, коли вони відпочивали в карпатському селі Буркуті. «Чорна рілля неорана…» – улюблена пісня Франка.

До речі, у Франка-фольклориста був чималий доробок із 400 записаних пісень і 1 800 коломийок. Як бачимо, цей невтомний дослідник навіть відпочинок поєднував із роботою.


Любов у тайнописах

У подробиці інтимного життя письменника вдаватися не будемо, цього достатньо в романі «Тричі мені являлася любов». Згадаємо тільки про його першу любов Ольгу Рошкевич, доньку греко-католицького священика зі с. Лолин на Івано-Франківщині, зокрема про листування закоханих.

Після довгого спілкування ще з гімназійних часів Івана й Ольги батько дівчини таки дав згоду на заручини, хоч і не надто охоче, бо Франко не був із заможного роду. Але невдовзі молодого письменника вперше заарештували. Ця подія відразу змінила рішення батька на протилежне. Дарма, що старий Рошкевич довго не роздумував над причиною арешту, бо ж насправді Франка затримали лише за знайомство з Михайлом Драгомановим. Для відмови було достатньо всього-на-всього факту ув’язнення.

Так почалося таємне листування закоханих. Іван вдавався до найвитонченіших хитрощів, щоб кохана таки отримала послання. Він знав, що багато конвертів священик забирав майже перед носом доньки. Спочатку Франко передавав через знайомих книги для Ольги, в яких потрібно було вишукувати за порядком підкреслені букви й переносити їх на папір, де потім можна було відчитати лист. Згодом молодий винахідник епістолярних хитрощів міг присилати лист на великому папері, де було всього кілька слів. Такі тайнописи треба було терти спаленим папером зі смальцем, тоді появлявся увесь лист, густо списаний рукою Франка. Інші листи треба було протерти соком із цитрини чи цибулі, або підігрівати на вогні.


Франки і франчата

Ольга з Хоружинських, наречена Франка
Ольга з Хоружинських, наречена Франка
Першою і єдиною дружиною Франка була Ольга Хоружинська, чий рід походив зі Слобожанщини (точніше – з Харківщини). Вона закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, знала англійську, французьку, німецьку мови, перекладала. Познайомилося майбутнє подружжя в Києві. Друзі ще жартували, що, мовляв, Франко поїхав до Києва шукати грошей для видавництва, а натомість привіз дружину. Також відомо, що за 12 років після одруження Іван Франко в листі до Агатангела Кримського писав: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини...». Дехто любить розводити чутки, що стосунки Ольги з Іваном тьмяніють на фоні інших його любовних захоплень, проте ці міфи розвіюються, як тільки взяти до рук листи, які писав Франко дружині, багато чуток спростовує й простий сімейний побут Франків.

Коло друзів казало, що цей шлюб став для письменника своєрідним символом об’єднання Західної і Центральної України. А в той час в одному з листів до майбутньої дружини Іван просить: «Пишіть частенько! Нехай це зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле». А Ольга, яка не любила писати листів, відповідала: «Пожалійте своїх очей як не для себе, то хоть для мене...».

Так, можливо, це не були надто пристрасні та романтичні стосунки з інтригуючою зав’язкою та драматичним епілогом, проте саме в цьому шлюбі Франко розпочне власну справу – започаткує з Ольгою часопис «Житє і слово», нехай і на майже останній кошти з посагу нареченої. Саме завдяки наполегливості дружини, відкинутий львівською професурою, Іван захистить докторську дисертацію у Відні, звідки писатиме їй: «Олю, я хочу догодити твоїй амбіції», знаючи, як вона мріє, аби її чоловік викладав у Львівському університеті. І далі: «Я маю викиди совісти, сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Щоправда, навіть після блискучого захисту Франка не допустили до викладання на львівській кафедрі. Також Іван Якович відкинув пропозицію очолити кафедру професора слов’янських мов у Софійському університеті, бо вважав, що його місце серед українського народу. Все це, звичайно, не оминуло дружину, адже вона хотіла кращої долі для свого чоловіка, який не вписувався у загальноприйнятий контекст галицької професури та інтелігенції.

Подружжя Франків
Подружжя Франків
Якщо ж глянути на внутрішню атмосферу в сім’ї Франків, то вона справді дуже вирізнялася. Ольга виховувала дітей «по-спартанськи». У сім’ї звичними були ранкові розтирання мокрими рушниками, Франки самі собі рубали дрова, розкидали сніг.

Традиційним й уславленим у сім’ї був іменний пиріг, який мама пекла, викладаючи на ньому ім’я того, в кого були іменини. До речі, в сім’ї святкували саме іменини, а не дні народження. А дріжджові пироги з варенням на Галичині були незвичними, тут більше любили пляцки та штруделі на свята. Тому не дивно, що галицькі панянки вважали харків’янку Ольгу недоброю господинею, яка взагалі не вміє смачно готувати.

Донька письменника Анна згадувала, що їхня оселя могла видатися «звірячою клінікою» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці та лікували вдома. На їхньому подвір’ї і в хаті жив навіть бузько з перебитим крилом. Ну і, звичайно, неможливо не згадати відому історію, пов’язану із сусідом Франків істориком Михайлом Грушевським.

Біля Франкової хати жили хазяйські та безпритульні пси. Якось вони своїм гавкотом дойняли високоповажного історика, який прислав письменникові записку, де просив приборкати улюбленців, щоб вони не заважали праці. На що Іван Якович передав своїми дітьми щось на кшталт: собаки на те й собаки, щоби гавкати, то їхня природа, як тут заборониш?

Окрім доньки Анни, у Франків ще було три сини: Петро, Тарас та Андрій. Петро був одним із засновників молодіжної організації «Пласт», хімік за освітою, командував сотнею Легіону Українських січових стрільців. У 1937 р. він написав книгу «Іван Франко зблизька». У радянський час був переслідуваний, розстріляний в катівнях НКВС улітку 1941 р. Інша версія повідомляє про розстріл того ж року під час спроби втечі з-під контролю радянських спецслужб.

Тарас Франко був першим директором музею письменника у Львові, викладав латинську мову у Львівському університеті. Анна емігрувала в Канаду, написала книгу спогадів «Для Тебе, Тату». Андрій помер 1913 р. у 25-літньому віці від інфаркту, який стався під час приступу епілепсії.

Ця смерть особливо погіршила стан здоров’я матері. Ольга певний час лікувалася від нервових зривів. А коли стан здоров’я покращився, вже після смерті чоловіка, вона повернулася в будинок на Софіївці і жила на другому поверсі, здаючи перший в оренду.


Хвороба і смирення перед муками

Зліва-направо.: сидять - Марія Грушевська з донькою Катериною, Стефанія Левицька, Михайло Грушевський; стоять - Іван Труш, Северин Данилович, Іван Франко
Зліва-направо.: сидять - Марія Грушевська з донькою Катериною, Стефанія Левицька, Михайло Грушевський; стоять - Іван Труш, Северин Данилович, Іван Франко
Усім відомо, що Іван Франко наприкінці життя страждав на хворобу, через яку не міг писати власноруч, а тільки надиктовував тексти. Цей загадковий діагноз вже встиг обрости багатьма міфами, які ми не будемо тут поширювати. Просто наведемо декілька спогадів і фактів.

Отже, недуг у письменника діагностували в 1908 р. Тоді лікар Лев Коссак давав хворому два роки, а в результаті Іван Якович прожив вісім. Щоправда цей час був справжньою мукою, а все через погану лікарську діагностику.

Спочатку нібито виявили запалення нирок і приписали ліки, від яких у Франка почалися ще більші болі. Його мучила двотижнева мігрень, про що він напише в «Історії моєї хвороби»: «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю». Потім письменника скерували на лікування до Хорватії, на так звані «води», від вживання яких стан тільки погіршився – безперестанку боліла ліва рука. Франко пише, що тоді йому почав ввижатися дух Драгоманова, який постійно докоряв і погрожував Страшним судом. Зрештою, з місця псевдо-лікування до Львова письменника забрав син Тарас. У Львові знову продовжилася епопея з видіннями та лікарями, які не були спроможні поставити правильний діагноз, щоби призначити ефективне лікування. Дійшли до того, що Івана Франка запроторили на деякий час до психіатричної лікарні, про що він теж напише в названому творі.

Іван Франко вже не може писати і надиктовує тексти синові та помічникам
Іван Франко вже не може писати і надиктовує тексти синові та помічникам
Насправді ж причиною галюцинацій письменника було не божевілля, а наперстянка, яку згодом призначили для лікування нового діагнозу – ревматоїдного ураження серця. Наперстянка була тоді основним медичним препаратом у притулку для січових стрільців, де певний час жив Франко і де зустрів своє останнє Різдво. Побічна властивість цього препарату – його інтенсивне накопичування в організмі, що призводить до порушень мозкової діяльності людини, тобто до появи галюцинацій. Але зниження концентрації наперстянки повертає здоровий психічний стан. Як засвідчує лікарський документ із січового притулку – «Листок на теплоту», – цього препарату хворому генієві не шкодували. Отож, не дарма Іван Франко в 1907 р. докоряв Михайлові Мочульському та Володимирові Гнатюку за те, що його «заперли у будинку для божевільних», а він терпів «страшні муки від рук».

Поки лікарі мудрували, Франко шукав шляхів полегшення страшних болів у руках. Під час риболовлі в Криворівні він занурював хворі руки в холодну джерельну воду, і цим гасив біль, який навіть зникав. Так Іван Франко інтуїтивно ще в 1908–1909 рр. відкрив ефект холодової анестезії, проте ні він сам не опублікував пріоритетне повідомлення про це, ні лікарі, які займалися лікуванням українського генія й не сприйняли його відкриття. Знеболювальну дію холоду було застосовано в медичній практиці аж 1935 р. Також Франкові навіть наснилося, що він може вилікуватися рецептами з давнього рукопису, який повинен віднайти, або зцілення прийде тоді, коли він дістане ключ від хати, який ще малим впустив у колодязь. Іван Якович подавався на пошуки ключа, проте віднайти його йому не вдалося. Подейкували, що пізніше, коли облаштовували меморіальну садибу письменника в Нагуєвичах, то на місці старого пересохлого колодязя таки знайшли якийсь ключ. Чи це людські байки чи містифікації – стверджувати не можу.

Після паралічу Франко вже не міг писати. Він спочатку намагався виводити літери лівою рукою, що, до речі, вдавалося йому досить непогано. Потім надиктовував тексти сину Андрієві. За його розповідями, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…». Коли син помер у 1912 р., то інколи Франкові приходили допомагати студенти.

Пізніше лікарі дійшли висновку, що Франко страждав на деформуючий ревматоїдний поліартрит, який на момент смерті письменника в 1916 р. ще навіть не входив до номенклатури хвороб людини. Тому й діагноз ніяк не вдавалося встановити.


Самотня смерть

У притулку січових стрільців на Йордан 1916 р.
У притулку січових стрільців на Йордан 1916 р.
Після довгих восьми років хвороби Іван Франко відійшов у вічність. Його знайшли на чорній софі у власному кабінеті. З рідних вдома не було нікого: Ольга була в лікарні, доньці Анні надто пізно через воєнний стан прийшла телеграма до Києва, де вона працювала у шпиталі, сина Петра звістка застала на фронті, син Тарас був у полоні. У Львові новина про смерть великого письменника розійшлася просто блискавично. Того ж дня, 26 травня 1916 р., до будинку Франка прийшло багато друзів, знайомих, людей, які знали про діяльність і творчість генія. Некрологи були розміщені не тільки у провідних українських видання, але у закордонних, були навіть спецвипуски газет «Діло» й «Українське слово». У некролозі газети «Діло» за 31 травня 1916 р. від Президії Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові було написано: «Іван Франко, доктор філософії, доктор honoris causa Харківського університету, член-кореспондент товариства “Narodopisna spolecnost ceskoslovanska” в Празі, член-кореспондент товариства “Verein fűr ősterreichische Volkskunde” в Відні, довголітній директор філологічної секції, член багатьох наукових комісій і виділу Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, іменований за наукові заслуги для товариства почесним членом, член численних інших українських товариств і культурних організацій, після звиш сороклітнього труду, положеного на ниві рідного письменства з невмирущою славою для себе та свого народу, упокоївся в 60-ім році життя наслідком довгої й тяжкої недуги».

1916 р.
1916 р.
Утім, попри такий великий вияв пошани від української громади на Личаківському кладовищі у Львові не змогли спочатку одержати місце для могили Івана Яковича на алеї почесних поховань. Тому тимчасово великого письменника поховали в чужому для нього гробівці польської родини Sas-Motyczynski. І ця тимчасовість тривала 5 років – до 28 травня 1921 р., поки не вдалося одержати місце неподалік від могили о. Маркіяна Шашкевича, біля головної площі кладовища. А вже в 1933 р. було урочисто встановлено відомий пам’ятник із «каменярем, що лупає сю скалу».

Ще за життя письменника, перед його хворобою, інший видатний український письменник Михайло Коцюбинський у спогадах про Івана Франка напише: «Не можу забути одного образу, який врізавсь мені у пам’ять. Се було два роки назад, коли я востаннє бачився з ним. В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему “Мойсей”. Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».

Іван Якович може полонити не тільки поемою, але й всією історією свого життєвого шляху. Він не може не вразити силою витривалості та твердістю духу, неймовірним потягом і хистом до творення та дослідження не тільки української літератури, але й національної ідентичності українця, який може і повинен пишатися своєю могутньою історією, що залишалася та залишається гідною перед обличчям того, хто намагається її знищити чи сплюндрувати.

Після зустрічі з письменником у його будинку я теж не можу забути тої рибальської сіті на кріслі митця…


Ніна Поліщук

На фото 1 - Портрет Івана Труша.

Джерела та література

  1. Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). – Київ: Критика, 2005.
  2. Гундорова Т. Невідовий Іван Франко. Грані Ізмарагду. – Київ: Либідь, 2006.
  3. Мельник Я. І остання часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – Дрогобич: Коло, 2006. – 439 с.
  4. Навколо Парнасу: Літ. Бувальщини / Зібр. та упоряд. І. Артемчук. – Київ: Дніпро, 1989.
  5. Парипа П. Почерк генія: історії з життя І. Франка / Петро Парипа // Перевал. – 2009. – № 1–2. – С. 64–80. http://lib.if.ua/franko/1310895021.html.
  6. Франко-Ключко А. Для Тебе, Тату. – Київ: Ярославів Вал, 2010.
  7. Шевчук В. Із вершин та низин. Книжка цікавих фактів із історії української літератури. – Київ: Дніпро, 1990.

Рейтинг статті

( 18 голосів )
Теги:     вони надихають      культура      література      постаті
( 7577 переглядів )