Леонід Фьодоров – інок, екзарх і мученик єдності Церкви ради Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_fedorov_1.jpgВін справді був «інакший» і часто цю свою «інакшість» не любив, страждав від неї. Він настільки був нещадний у критиці до себе, що, напевно, сам встановив би собі покуту, якби дізнався, що його причислили до лику святих. Він завжди був на одинці із самим собою, хоч і не завжди вдавалося бути справді самотнім. На його плечі припала левова частка розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії, адже йому вдавалося притягувати і примирювати протилежні полюси богословів Заходу і Сходу. Хоча, як він сам казав, його справжнім покликом ще з дитинства було чернецтво, він мусив працювати «в миру» задля єдності Церкви.

Можливо, хтось чув про екзарха Російської Греко-Католицької Церкви. Вірогідно, хтось натрапляв на його прізвище, коли вивчав екуменічну діяльність митрополита Андрея Шептицького. Та все це лиш відірвані шматки від цілісної постаті Леоніда Фьодорова, якого у 2001 р. св. Іван Павло ІІ оголосив блаженним священномучеником. Так що ж насправді ми можемо знати про духовне життя і нездолані перешкоди послушника Леоніда? Якою була його духовна боротьба? Чому він відстоював ідею возз’єднання Церков Сходу і Заходу? Яким був Леонід-інок, Леонід-екзарх та яким тепер для нас є Леонід-мученик?


Леонід-інок: «…Заплющити очі на калейдоскоп життя і розплющувати тільки для споглядання вічності»

Ці слова написані в листі до духовного вчителя Леоніда Фьодорова митрополита Андрея. Розлогий лист, більше відомий як «Спомини о. Л. Фьодорова про покликання до монашого життя», розповідає про формування зрілого духовного обличчя майбутнього монаха в дитинстві, підлітковому віці. Ще 14 років його вразили Книги Йова, Премудрості, а найбільше – Еклезіаста: «… блиск світу, його принади, земні ідеали здалися мені простою шумихою, біганиною білки в колесі, справжньою “марнотою марнот”. На мене напала невимовна туга, яка доходила до тупого відчаю: навіщо до чогось прагнути, ставити собі якісь цілі, напружувати сили і нерви, якщо моє існування не залишить ніякого сліду на землі, нічого не виправить, не дасть мені жодного задоволення після смерті?» [1, 16].

Батько молодого Леоніда розорився, мати Любов була художницею і змалку прищепила синові інтерес до естетики і філософії. Напевно, саме завдяки матері Леонід був таким чуйним на будь-які порухи душі, таким чутливим і водночас сильним, строгим духом. Зрештою, найближчою людиною в його житті була саме мати. На людях, як згадували сучасники, та й сам, він завжди залишався осторонь, хоч і не був мізантропом.

Еклезіаст пише: «Хто додає знання, додає скорботу» (Ек. 1, 18). Для семінариста Петербурзької духовної академії, а потім – католицької семінарії в Ананьї (Італія) ця скорбота і була першою спонукою на шляху монашества. Та серед спокус і розчарування в оточенні, юнак стверджує: «Читання Біблії поклало край цим химерам: я посвятив себе Богові» [1, 17]. Та мир і спокій (щоправда, тільки часткові) у монастирі в Камениці (Боснія) для інока Леоніда прийдуть потім… і тільки ненадовго.

Цікаво, що жив і зростав молодий Фьодоров у Казанській частині Петербурга, де «прогулювалися» трагічні й такі ж занурені в себе персонажі Фьодора Достоєвського. Головні події романів «Злочин і кара», «Підліток», «Ідіот» розгортаються на вулицях поблизу 2-ї класичної гімназії, де потім здобуватиме освіту Леонід і яку закінчить із золотою медаллю. У Столярному провулку Раскольніков зарубав лихварку, на Горохвій, у власному будинку купця Рогожина, князь Мишкін та Рогожин переховувалися вночі біля трупа Настасії Филипівни [1, 163–164]… У листах Фьодорова таки відчутний інколи вплив «достоєвщини», відчуваються муки розділеності душі. З одного боку, Леонід завжди бачив свої пороки, слабкості, картав себе за них. А з іншого боку, у хвилини найбільшого розпачу його осявало розуміння, що на все воля Божа і все під Його покровом, а відтак «марнота марнот» – це не приречення, а воля, унев’язнення.

Отже, у свої 33 (!) роки Леонід Фьодоров встиг повчитися в Петербурзькій духовній академії, закінчив католицьку семінарію Leonianum в Італії, навчався у Фрайбургському університеті у Швейцарії. Брав участь у Велеградських з’їздах, де розглядали питання возз’єднання східних і західних Церков. У 1911 р. прийняв дияконські та священичі свячення, а потім постригся в ченці й став послушником студитського монастиря в боснійській Камениці.

Леонід-екзарх: чистота і збереження східного обряду у Греко-Католицькій Церкві

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_fedorov_2.jpgНа жаль, бути в монастирі після прийняття схими о. Леоніду не вдалося так довго, як він того хотів. Так само довелося відкласти на вічність поїздку до Афону, адже перед ним була справа утворення і розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії.

Опікувався ідеєю створення тут Унійної Церкви митрополит Андрей Шептицький. Запорукою успіху, крім всього іншого, він вважав те, що унію повинні розбудовувати самі ж росіяни, які краще розуміють і знають особливості російського богословського ґрунту. Леонід Фьодоров був на той час одним із найкращих претендентів. Він як богослов de facto зростав на двох полюсах – Православна Церква Росії та Католицька Церква Італії. До того ж, він не був чванькуватим й амбітним філософом на показ, а стримів до самозаглиблення і монашого послуху, чого, як показує історія, зазвичай бракувало будівничім Церкви єдиної.

З 1908 по 1914 р. нещодавній семінарист декілька разів відвідує Росію, щоб детальніше і на практиці ознайомитися з життям «православно-католицьких», як вони себе іменували, громад Петербурга та Москви. Під час візитів знайомиться з колишнім православним, а тепер католицьким священиком Алєксєєм Зерчаніновим, з о. Іваном Дейбнером, із колишнім старообрядцем о. Євстафієм Сусалєвим та іншими. Захоплений ентузіазмом московської сім’ї Абрикосових, які фактично у власному домі організували греко-католицьку громаду. Пише публіцистичні статті на тему екуменізму до журналу «Слово Істини». Постійно звітує Андреєві Шептицькому про потреби і проблеми організації греко-католицьких громад у Росії.

Леонід Фьодоров, можна сказати, розгортає низку по-своєму революційних реформ щодо обряду Унійної Церкви. Зокрема його, як католика східного обряду, бентежить надмірне «златинщення» богослужінь і побуту священників, монахів. Отець надає особливого духовного значення наявності іконостасу в церкві, який є «потребою душі». Підстрижені бороди священнослужителів для нього – це невиправдане віяння моди (на що вказує навіть Шептицькому), як і носіння хреста на латинський манер, звершення проскомидії на тому ж престолі, що й Літургії.

Майбутній екзарх більше наголошує на символічному, навіть містичному сенсі і значенні східного обряду, водночас окреслюючи межі нерозуміння його особливостей латинниками: «Ви дивитеся на обряд як на недосконалість нашого духа, якому потрібна матеріальна обстановка для того, щоб підтримувати його в час молитви, а Схід дивиться на обряд як на досконалість нашого духа, як на вираження нашого благочестя (Схід не відділяє благочестя від обряду). Схід медитує не поза обрядом, а під час виконання його: молитви вечірні, шестипсалм’я, молитви перед причастям, часи. Для західника обряд – обов’язок, для східного – насолода» [2, 530].

Важливо розуміти, що Леонід Фьодоров настільки прискіпливо ставиться до будь-яких римських запозичень не тому, що надмірно захопився ідеєю збереження східного обряду. У листі до митрополита Андрея Шептицького він пише: «Нехай наші монахи спочатку проникнуться своїм і утвердяться в ньому так, щоб ніяка сила не могла зламати їх і зробити “особистістю без лиця”, латинськими монахами у грецьких рясах…» [2, 567]. На думку о. Леоніда, дух Вселенської Церкви не в уніфікованому обряді, а в дусі Христовому.

У 1917 р. у Петрограді під покровительством Шептицького скликають собор Греко-Католицької Церкви в Росії, де ухвалюють статут та 68 постанов щодо діяльності греко-католицьких громад. Тоді ж екзархом Російської Греко-Католицької Церкви був призначений Леонід Фьодоров. Щоправда, в Римі цей екзархат визнають аж у 1921 р. – папа Венедикт XV (1914–1922) підтвердить створення екзархату та призначення екзарха, що вже дозволяло о. Леонідові юридично застосовувати свої права.

Отже, Рим зволікав, діяльність митрополита Шептицького в Росії була під строгим наглядом, а Фьодорову доводилося примирювати між собою унійну громаду Петрограда, яка норовила розколотися через дріб’язкові амбіції її священиків. А тут ще й постійні сплески революції в Росії, зміна урядів. Коли до влади прийшли більшовики, то вони почали репресії проти католицького духовенства, яке вважали «чужородним елементом». У 1923 р. провели судовий процес, що засудив католицьких священиків, серед яких був і о. Леонід. Вирок – 10 років ув’язнення…

Леонід-мученик: «З терпінням ми повинні нести хрест свій…»

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_fedorov_3.jpgВ ув’язненнях, таборах і засланнях Леонід Фьодоров провів решту життя. Відразу після оголошення вироку він напише своєму духівнику Андреєві Шептицькому: «Стало зрозумілим їхнє [більшовиків] ставлення до возз’єднання Церков: вони бояться його, як чорт ладану. Воно виглядає для них тільки як спільний фронт проти більшовизму. Мої десять років в’язниці я отримав саме за це. Прокурор охарактеризував мене, як такого, що йде наперекір радянській владі, заявив, що мій фанатизм не можу пом’якшити моєї долі. “Це він, – закричав він, вказуючи на мене патетичним жестом, – зібрав разом православних і католиків для протидії владі. Це він зорганізував спільний фронт проти комунізму… Церква і радянська влада – це антиподи і разом не можуть вжитися. Будь-яка проповідь з кафедри проти атеїзму вже є політична контрреволюційна агітація…”. Так, із сатанинською злобою, захлинаючись від скаженства, кричав на суді прокурор» [3, 221–222].

Замість 10-ти років, о. Леонід був у в’язниці 3, завдяки дружині Максима Горького Катерині Пєшковій. За цей час він встиг упорядкувати Катехизм російською мовою, працював над деякими перекладами. Його звільнили за умови, що він не селитиметься у великих російських містах і не займатиметься «пропагандою». Та зрозуміло, що отець не міг постійно переховуватися чи сидіти, склавши руки, спостерігаючи, як у селах меншають не тільки католицькі громади, але й православні. Отець Леонід допомагав ксьондзу-литовцю Іванові Павловичу в Калузі. І все було би менш-більш спокійно, якби Фьодоров не поїхав до Могильова (Білорусь), щоб допомагати пастирській діяльності Могильовського декана о. І. Бєлоголового. Органи влади цю поїздку сприйняли як «пропаганду» Російської Греко-Католицької Церкви, яку заборонили екзарху, тому 10 липня 1926 р. Фьодорова заарештували. Тепер його чекало покарання на Соловках, куди він добрався в жовтні того ж року.

Скільки іронії (!): виправний табір-в’язницю зробили фактично у стінах одного з найдавніших російських монастирів. Із часткою чорного гумору можна сказати, що бажання Леоніда бути монахом і тут здійснилося. Тільки тепер він був, так би мовити, «іноком особливого призначення».

У Соловецькому таборі екзарх зустрівся з ув’язненими греко-католиками, служив з іншими католицькими священиками Службу в Германівській каплиці, таємно сповідав, навіть організовував своєрідні філософсько-богословські гуртки, писав богословські твори, які, щоправда, так і залишалися у стінах табору чи були конфісковані. Спілкувався з православними, які запрошували його на свої збори. Дослідник Алєксєй Юдін згадує, що екзарх був другом високопреосвященого архиєпископа Іларіона (Троїцького), колишнього ректора Московської духовної академії та правої руки патріарха Тіхона. У цьому ж таборі була Юлія Данзас, прихильниця Російської Греко-Католицької Церкви, яка записала у спогадах такі слова екзарха: «Мало хто зрозумів, що месіанство в Росії – саме її страждання. Тому вся історія Російської Церкви склалася так дивно, так недолуго, що тут закладена якась тайна покути. Можливо, внесок Російської Церкви у скарби Церкви Вселенської і полягає саме в тому, що вона тільки через страждання, а не завдяки перемогам, показує нам свою приналежність до Містичного Тіла Христового. Для нас “перемога, що світ перемогла”, – це хрест, що його піднесли над світом не для поклоніння, але для розп’яття на ньому … Звісно, це розп’яття слід розуміти не тільки в сенсі фізичних страждань, але більш глибоко: у звичаєвих стражданнях і навіть в муках сумнівів» [3, 285].

У січні наступного року у священнослужителів вилучили богослужбову літературу, та частину все ж вдалося зберегти. Отців відправили на дальній острів Анзер, де вони таємно служили Літургію в лісі на камені або на даху бараку.

У серпні 1929 р. о. Леонід повністю відбув термін свого ув’язнення і був відісланий у карельське місто Кемь, де жив у селі і спілкувався з місцевим православним священиком. Далі була Архангельська в’язниця, потім – нове заслання в Котлас, а згодом – у Вятку. Давалися у знаки хвороби, що розвинулися під час ув’язнень. Зрештою, 6 березня 1935 р. виснажений недугами і фактично забутий екзарх Російської Греко-Католицької Церкви о. Леонід Фьодоров помер у будинку завідувача залізничним складом Андрія Семеновича. За деякий час навідати отця приїхала сестра-домініканка, але не знайшла його живим. Наразі навіть невідоме його точне місце поховання.

Коли Андрей Шептицький дізнався про смерть о. Леоніда, то відразу ж розпочав процес беатифікації. Та оскільки в період радянської окупації Галичини Греко-Католицька Церква була ліквідована і перейшла в підпілля, то він затягнувся. І вже у 2001 р. св. Іван Павло ІІ під час візиту до Львова офіційно проголосив о. Леоніда Фьодорова блаженним разом з іншими мучениками й ісповідниками віри ХХ ст. Дослідник А. Юдін наводить уривок із проповіді папи: «Саме екуменізм мучеників і свідків віри вказує шлях до єднання християн ХХІ століття. Нехай їхня жертва стане практичним уроком життя для всіх» [3, 298].

Отже, на момент смерті екзарха в Росії майже не залишилося ні священиків, ні громад, які би відстоювали ідею створення Російської Греко-Католицької Церкви. Деякі з прихильників возз’єднання Церков перебували в еміграції, та їхня діяльність не змогла набути таких обертів, які б допомогли відродити греко-католицизм у Росії в умовах радянського терору проти Церкви як такої, а також в умовах «мовчання» Рима.

Відразу після смерті екзарха в некролозі князь П. Волконський навів цитату з проповіді Л. Фьодорова на одному з Богослужінь у Соловецькому таборі: «Ми – жертва за схизму Сходу, я не втомлюся повторювати це завжди, і повинні з терпінням нести цей хрест. Ми – добриво для духовного відродження Росії» [4, 416].

Ще задовго до канонізації, після смерті екзарха монахи-студити Свято-Успенської унівської лаври писали в щомісячнику «Ясна путь» про о. Леонтія як про «ісповідника-мученика, що буде нам помагати». Його подвижницьке, аскетичне й саможертовне життя надихало і надихає до наслідування. Біографія Леоніда Фьодорова прямо вказує на те, що він був мучеником. І що найбільше вражає: мучився і жертвував не тільки ззовні, беручись за розбудову Греко-Католицької Церкви, що вже було ризиковано у православній Росії за будь-якої влади; він мучився всередині душі, яка своєю чуттєвістю постійно ставила його на лезо між святістю та гріховністю. Так само легко відчитати в життєписі о. Леонтія «блаженність». Варто тільки переглянути ті 12 листів до духовного отця Андрея Шептицького: суцільна покора і смиренномудріє, самозаглиблення в серце і щира, майже відсторонена, критика свого духовного шляху, аскеза і самозречення.

Перед початком своїх арештів Леонід Фьодоров, ніби пророкуючи, писав Шептицькому: «Якщо справа дійде до розстрілів, то жертвою буде сам преосвященний Цепляк, Будкевич і ще хто-небудь, а можливо і я, чого б мені, каюся Вам, дуже хотілося б. Я впевнений, якщо проллється наша кров, і причому в досить великій кількості, то це буде найкращий fundamentum Ecclesiae russicae catolicae[1], в іншому випадку ми будемо не жити, а животіти серед нашого темного, безпросвітного “радянського побуту”!» [5, 517].

Довершує образ о. Леонтія одна з його небагатьох збережених фотографій. Судячи з усього, ця світлина була останньою в його житті й зроблена на Соловках. Змучене обличчя в’язня, на якому випинаються вилиці, широке світле чоло, борода. Та зовсім до цього образу поневоленого не підходять очі, а точніше – погляд. Чорні очі пильно вдивляються у твої, такий погляд буває тільки у вільної людини. Але щось тут більше, ніж пильність і воля… Спокій із пересторогою, віра із втомою, простота і трагедія… Леонід Фьодоров – це святий із достоєвською тугою, боротьбою Раскольнікова, інакшістю Мишкіна. Та цей герой не загубився, не зневірився, а опинившись лицем до лиця із приреченістю, усміхнувся в душі й зрозумів, що Бог його ніколи не полишав.


5 цитат священномученика Леоніда Фьодорова:

  1. Для християнства песимізм – те саме, що отрута для здорового організму.
  2. Монашество – це не буддизм, не самозаглиблення в дусі Палами, а вдосконалювання себе шляхом тяжкої боротьби і зближення до Ісуса Христа. Монах – цей vir perfectionis (муж досконалості), що переходить від «сили в силу», – мусить мати м’яке, чуле серце, наповнене усвідомленням власної нікчемності і величі Творця. Він має дивитися на себе як на інструмент волі Божої і прислухатися до голосу Господа і Спасителя.
  3. У віруючій людині гордість – гріховна, в невіруючій – смішна. Перший, гордячись, забуває, що він не має нічого свого, крім гріха, яким не може гордитися, другий – не визнаючи ні Бога, ні душі, втішається захопленням таких самих двоногих звірів, як і сам, і від яких так само, як і від нього, не залишиться опісля й сліду!
  4. Смирення – його найвища ступінь – саме в тому полягає, щоб не показувати його назовні і не старатися звернути на себе увагу інших як на смиренного. Навпаки, нехай люди думають, що я горда людина, – тим сильніша і рясніша благодать, тим більша моя нагорода.
  5. Великий піст – це не тільки просто пісний час, але особливий час покаяння і плачу за гріхи, ціла епопея боління людини за свої недосконалості і слабкості, постійний трепет перед Судом Божим.

Ніна


Література

1. Тумовський Леонід Листи з Камениці / Блаж. Священомуч. Леонтій (Леонід Федоров) / з рос. пер. Г. Теодорович, Львів: «Манускрипт», 2014.

2. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга 1. Документи і матеріали, 1899–1917 / за ред. Юрія Аввакумова., Львів: В-во Українського католицького університету, 2004.

3. Волконський П. Экзарх Леонид Федоров (Некролог) // Логос № 48, Брюссель–Москва, 1993. – C. 38. – Цит. за Юдин А. Леонид Федоров, Москва: Христианская Россия, 2002.

4. «С терпением мы должны нести крест свой…»: документы и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика екзарха Леонида (Федорова) // сост. Парфентьев П.А., СПб.: Издательская группа «Керигма», 2004.

5. Диакон Василий ЧСВ Леонид Федоров. Жизнь и деятельность.



[1] Основа для Російської Католицької Церкви.


Рейтинг статті

( 22 голосів )
Теги:     постаті      духовність      свідчення
( 7482 переглядів )