Постать Богоматері займає чільне місце у християнській традиції. Однак досі немає вичерпного дослідження як про почитання Марії, матері Ісуса, у добу пізньої античності та і щодо розвитку її культу. Маємо лише згадки про окремі факти. Донедавна вважалося, що культ Богоматері «вибухнув як комета» саме після Ефеського собору 431 року, одного з Вселенських Соборів, на якому Марії було надано титул Theotokos (з грец. мови «та, яка породила того, хто є Богом»). Постать Богоматері досі розглядалася науковцями передусім в контексті розвитку христології, відповідно до її ролі у Божому плані спасіння. Однак в світлі останніх  наукових досліджень стало зрозумілим, що рішення Ефеського собору – це було не лише питання Діви Марії та її місця в християнському віровченні, а також церковною промоцією вже існуючих практик почитання матері Христа серед християн, та надання їм ортодоксійного характеру.

Наявні сьогоднішні докази відкривають нові перспективи щодо розуміння ролі Марії у ранній Церкві ще до першої половини V ст. [1.] Розглянемо основні мистецькі та літературні свідчення існування культу Богоматері у ранній Церкві ще до 431 р. хоча не всі аспекти та нюанси цього питання можна буде висвітлити в силу обмеженого формату статті і з огляду на те, що саме питання культу Богоматері у ранньому християнстві потребує додаткового дослідження та переосмислення.

Леся дивним чином поєднала в собі бурхливий темперамент і терпеливість із майже ангельською лагідністю, античну Кассандру на людськім позіррі, яка м’яко переходить у Міріам біля ніг Христа. У дитинстві, бавлячись, вона завжди обирала роль Андромахи, дружини загиблого Гектора, стомленої від правди. Потім ця ж героїня оживе в драмі «Кассандра» і благатиме у пророчиці: «Доволі з нас уже твоєї правди…. Дай же нам хоч неправдою пожить в надії».

Замість заспіву

З листа Лесі до Агатангела Кримського: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж не мудро мовлено?...

Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю «незламність», що тепер Вас так захоплює – може ж се просто жіноча провербіальна живучість («Жінка мов кішка: як не кинь, все на лапи стане» - знаєте?)…».

Я хотіла заприятелювати з Лесею, а не вивчати її. Мені хотілося читати її твори, немов це розмова двох подруг. Цей текст мав би стати зустріччю двох близьких людей за філіжанкою кави десь на березі передвесняного Батумі чи серед прохолоди сванських веж…таких струнких і давніх, як і світ цієї письменницької душі. Нехай ця зустріч відбудеться зараз, на декілька хвилин скасувавши якихось сто і трішки років між нами…