Йов Кондзелевич або Україна має свій Ренесанс. Інтерв’ю з Тарасом Отковичем Друк

Українське сакральне мистецтво. Що ми знаємо про ці три слова? Чи схильні ми асоціювати це сполучення із чимось унікальним в історії світового мистецтва? На слуху можуть бути імена Леонардо да Вінчі, Сандро Боттічеллі, Рафаеля Санті чи сучасніших Сальвадора Далі та Аркабаса. Проте чи згадаємо із таким самим захопленням Йова Кондзелевича, Івана Рутковича, Йогана Пінзеля чи Петра Холодного, Олексу Новаківського… У вузьких колах – так, серед пересічних перехожих – навряд.

2017 рік був ювілейним 350-м з дня народження українського іконописця Йова Кондзелевича. Ієромонах та митець, ігумен та віртуоз, якому вдавалося йти в ногу з мистецьким часом. Ця постать оповита ледь-ледь прозорим серпанком історії, крізь який видно тільки обриси біографії монаха-іконописця, натомість його ікони променять життям та впевненістю ліній і напівтонів. Про Манявський (Богородчанський) іконостас Кондзелевича можна писати детектив, а про самого Йова – історичний роман, а може й трилогію… Та поки що ми поспілкувалися з дослідником творчості галицько-волинського іконописця ХVІІ – ХVІІІ століть Тарасом Отковичем, кандидатом мистецтвознавства, завідувачем Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України.

b_300_0_16777215_0___images_stories_otkovych_111.jpg

Пане Тарасе, як би Ви коротко представили Йова Кондзелевича? Які основні факти з його життя варто було б знати?

Йов Кондзелевич народився в Жовкві у 1667 році, тобто цього року ми святкуємо 350-річчя від дня народження українського іконописця. У другій половині ХVІІ століття Жовква була центром розвитку іконописної майстерності також завдяки тому, що мала статус резиденції польського короля Яна ІІІ Собеського. Я би зазначив, що це «ідеальне» ренесансне місто, як називають Жовкву, завдячувало своїм всебічним розвитком його засновнику Станіславу Жолкевському, який вирізнявся просто винятковою, як на той час релігійною толерантністю. Він як католик не боронив селитися і розвиватися в місті православним, греко-католикам, євреям. Отже, в такому полікультурному місті народився Йов Кодзелевич. Його справжнього (світського) імені ми поки що не знаємо, адже Йов – це вочевидь монаше ім’я. Так само нічого достеменно невідомо про його батьків. Існують лиш поодинокі версії, які дослідники пов’язують з його записами в поминальниках на служби, де Йов вписував своє ім’я і декілька інших, серед яких були Андрій і Текля. Гіпотетично можна сказати, що це могли бути батьки іконописця.

В 19 років він переїхав до Білостоцького монастиря на Волині (30 км від Луцька), там він постригся в монахи. Ця православна обитель на той час була відомим та значним чернечим осередком на Волині. За декілька років Йов отримує священичі свячення, про що каже монастирський документ 1740 року, де була поміщена коротка довідка про нововисвяченого монаха та його жовківське походження, вік і кількість років у монашому послусі. Цей запис був віднайдений щойно у 1960-х роках, а до того дослідники були переконані, що Йов Кондзелевич походив з Волині, оскільки там він прожив більшу частину свого життя.

Вощатинський вівтар 1696 р.
Вощатинський вівтар 1696 р.
Який перший відомий твір цього автора зберігся до нашого часу?

Перший підписаний твір Йова Кондзелевича датують 1696 роком – це так званий Вощатинський вівтар, який знаходиться на експозиції Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові. Спочатку він був у Загорівському монастирі, що на Волині, а потім, як і нещодавно відреставрований іконостас, був перенесений до Вощатина неподалік Володимир-Волинського. З часу першої знахідки дослідники почали відслідковувати роботи цього майстра за підписами та порівняльним аналізом.

Наразі ситуація така, що Йову Кондзелевичу приписують багато робіт: хтось погоджується, хтось заперечує. Насправді визначити авторство тої чи іншої ікони достатньо складно, оскільки, як правило, іконописці не підписувалися на образах, вважаючи себе недостойними ставити своє ім’я на іконі. У тому і складність дослідження ікон – рідко можна дізнатися дату створення та інформацію про автора, швидше на іконі можна побачити імена жертводавців та назву церкви чи монастиря, для якої була намальована робота. Проте пізніше, починаючи зі ХVІІ століття, іконописці почали подекуди підписувати свої твори і ставити дати, що полегшує завдання дослідникам, але й інколи навпаки ускладнює. Така ситуація є і з роботами Йова Кондзелевича. Деякі його роботи (хоча не усі) підписані ним, що дає змогу проводити дослідникам достатньо точне атрибутування за допомогою порівняльного аналізу безсумнівних підписних робіт Йова Кондзелевича із його гіпотетичними творами. Проте тут часто існує спокуса віднести близьку за стилістикою та технологічними особливостями ікону до творів Кондзелевича, що створює додаткові труднощі у дослідницькій праці. Окрім того, ще багато робіт, що приписують Йову Кондзелевичу, нереставровані. Цей факт теж ускладнює їхнє атрибутування. Таким чином, у дослідженні творчості Кондзелевича ще надзвичайно багато роботи, і цілком можливо, що нас чекають нові відкриття.

Графічна реконструкція іконостасу із Великого Скиту в Маняві
Графічна реконструкція іконостасу із Великого Скиту в Маняві
Найбільш відома робота Йова Кондзелевича – Богородчанський чи Манявський іконостас. Яка історія цієї пам’ятки?

Звичайно, найбільша праця Йова Кондзелевича – це іконостас для монастиря Великий Скит в Маняві. Нічого кращого та величнішого після цієї і до цієї роботи він не створив, або принаймні ми поки що про це не знаємо. Цей шедевр майстер написав десь в 30-річному віці. Як відомо, Скит Манявський знаходиться на Галичині, тоді виникає запитання: чому запросили іконописця саме з Волині? Напевно, на той час Йов вже встиг прославитися як майстер високого рівня.

Робота над іконостасом тривала 7-8 років. Очевидно, працювала ціла команда під керівництвом Йова Кондзелевича: у творі можна прослідкувати та виокремити декілька майстрів, присутня і певна відмінність стилів. Підпис на іконостасі такий: «Недостойний ієромонах Йов з монастиря Білостоцького», далі інформація про сам іконостас та дата – 1705 рік, тобто рік завершення іконостасу. А на іконі «Христос Спаситель» написаний 1698 рік, що може вказувати на рік початку роботи.

Авторський підпис Йова Кондзелевича на іконі «Вознесіння Христове». 1705 р. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Авторський підпис Йова Кондзелевича на іконі «Вознесіння Христове». 1705 р. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Цей іконостас був у церкві монастиря неповних сто років. У 1785 році, коли обитель закрила австрійська влада внаслідок «йосифінської касати», майно описали, а іконостас продали до Троїцької церкви в Богородчанах. Від назви міста цей іконостас в мистецтвознавчій науці надалі дістав назву «Богородчанський». Для нової церкви бароковий іконостас із Великого Скиту був занадто масштабним, тому його дещо вкоротили, підрізали. Наші предки інколи підходили до ікон надто вже утилітарно – зображенням апостолів підрізали ноги, щоб буквально «втиснути» іконостас в простір церкви.

Спас Нерукотворний. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Спас Нерукотворний. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
У 1880 році шедевр випадково знайшов мистецтвознавець-аматор, археолог, політик і просто надзвичайно цікава та оригінальна особистість в тогочасному галицькому суспільстві – граф Войцех Дідушицький, що походив із давньої, сполонізованої української шляхти. Як він описував це пізніше у газеті «Діло», відвідавши випадково Богородчани, він побачив в місцевій церкві величний іконостас, що надзвичайно вразив його. Будучи впливовою особою, граф Дідушицький розпочав активну роботу з дослідження пам’ятки. Навіть написав ґрунтовну розвідку, де намагався детальніше вивчити цей твір. Щоправда, його текст є досить специфічним, оскільки, Дідушицький взагалі вилучав Йова Кондзелевича як автора, мовляв той перемалював його з іншого зразка початку ХVІІ століття. Але завдяки такій популяризаторській діяльності польського мистецтвознавця-аматора, Австро-Угорська держава виділила кошти на реставрацію шедевра. Дослідженням та відновленням пам’ятки займався відомий на той час реставратор Юліан Макаревич. Хоча його реставрація також була досить специфічною – він просто перемальовував об’єкт, фактично творячи своє нове зображення. Наприклад, «сліди» його діяльності можна було побачити навіть у знаменитій Троїцькій каплиці в Любліні. На щастя, реставрація Юліана Макаревича швидко завершилася, і він встиг перемалювати тільки декілька ікон, після чого відбувся З’їзд консерваторів Галичини, на якому іконостас віднесли до пам’яток державного значення.

Архангел Гавриїл. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Архангел Гавриїл. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Чим цей іконостас вражав дослідників, що привертав до себе так багато уваги?

На той час, початок ХVІІІ століття, відбувалася певна реформація так званої «Жовківської школи» іконописців, роботи ставали ближчими до католицьких зразків, тоді ж творив усім відомий Іван Руткович, сучасник, та своєрідний суперник Йова Кондзелевича. Наприклад, майже в один час були створені Скварявський (І. Руткович) та Богородчанський або Скито-Манявський іконостаси (Й. Кондзелевич) – і обидва іконостаси є шедеврами того часу. На цих творах ми бачимо розвиток двох іконописців-сучасників, як вони по-різному створювали одні й ті ж іконографічні образи. У Скито-Манявському іконостасі відчутна візантійська традиція та схема, у той час як у Скварявському іконостасі побачимо значні запозичення із західноєвропейського мистецтва. Очевидно, що строгість робіт Йова Кондзелевича була зумовлена ще й тим, що його іконостас був призначений для великого православного монастирського центру, відомого своєю ортодоксальністю. Проте і в цій роботі відчутний вплив європейського Ренесансу та бароко, який втім не викликає дисонансу, а навпаки творить надзвичайно гармонійну картину. Натомість, як на мене, роботи Рутковича, у яких відчутний значний вплив маньєризму, виглядають дещо різкувато у формах та колористиці. Звичайно, що це не применшує його як генія, а просто вказує на інакший стиль творчості, мислення, життєвої філософії, та багатьох інших факторів.

Можливо, тут причина в тому, що Іван Руткович був світською людиною, яка мала сім’ю, жила в соціумі економічного та суспільного осередку із усіма його радощами та проблемами. Йов Кондзелевич, натомість, попри свою активну суспільну діяльність, був монахом-аскетом, людиною, яка свідомо відмовилась від сім’ї, власності, постійного місця проживання, усієї «суєти життя», що, звичайно, наклало свій відбиток на творчість.

Власне, така рідкість візантійського стилю робіт Кондзелевича та їхня мистецька вартість привернули увагу Войцеха Дідушицького, який побачив справжній шедевр іконопису із значними впливами Візантії у церкві заштатного галицького провінційного містечка.

Давайте детальніше зупинимося на історії віднайдення та реставрації Манявського іконостасу…

Це був час Першої світової війни, а війна, як відомо, дуже сильно впливає на всі сфери життя. Фронт літом 1916 року проходив через Богородчани, містечко стояло майже повністю зруйноване, а церква з іконостасом Кондзелевича була на лінії вогню. В газеті «Діло» опублікувано статтю з покликанням на німецьке видання, що вночі, перед черговим боєм австрійські солдати розібрали Богородчанський іконостас та встигли вивезти його, після чого наступного дня церква згоріла під час наступу російських військ. Якби іконостас вчасно не вивезли, ми б його назавжди втратили і мали б тільки фотографії та описи, що власне трапилося із багатьма шедеврами українського мистецтва, які згоріли в полум’ї двох світових війн.

Деісіс. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Деісіс. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Отже, іконостас потрапив до одного з Віденських музеїв, де його навіть почали досліджувати. Збережена переписка щодо долі Богородчанського іконостасу, де задіяні військове міністерство тогочасної Австро-Угорської імперії, якому фактично доручили місію збереження іконостасу. Цей факт дуже промовистий, адже попри воєнний стан держава дбала про збереження пам’яток мистецтва та усвідомлювала їхнє значення. Після війни іконостас перебував деякий час у Відні, а у 1920-х його перевезли до Варшави, оскільки вважали це культурною спадщиною Польщі, бо Галичина, на якій знайшли твір, після війни відійшла до складу Польщі. У 1924 році твір передали до Національного музею у Львові за сприянням митрополита Андрея Шептицького.

У мене є така версія, що владика міг побачити цей іконостас ще під час своїх численних візитів до парафій, будучи ще єпископом Станіславівським в 1899–1900 роках. Тому, знаючи, що ця пам’ятка українського сакрального мистецтва збережена, він доклав зусиль, щоб повернути її в Україну. Коли іконостас потрапив до музею, то відразу розпочали процес реставрації та консервації, а у 1926 році було опубліковане дослідження про Богородчанський (Манявський) іконостас, авторами якого стали відомі дослідники Іларіон Свєнціцький, Михайло Драган та Володимир Пещанський. Можна сказати, що це було перше вагоме видання українською мовою у сфері дослідження пам’яток українського сакрального мистецтва. У новому приміщенні Національного музею, яке ще будували, планували зібрати увесь іконостас в окремому залі, щоправда, це вдалося зробити лише частково.

Вознесіння Христове. 1705 р. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Вознесіння Христове. 1705 р. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Під час радянської влади іконостас розібрали і помістили у фонди, значну його частину зберігали у колишній вірменській церкві у Львові. Пізніше, у 1960–1970 роках, декілька ікон виставили на експозицію як приклади мистецтва ХVІІ–ХVІІІ століть. Після здобуття незалежності України, з 1997 по 2006 році іконостас був відреставрований у Львівській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України – процес тривав протягом сімох років. Під час роботи над іконостасом ми побачили, що твір був виконаний дуже якісно, адже і його дерев’яна основа, і фарбовий шар майже не зазнали пошкоджень, зважаючи на таку бурхливу «мандрівну» історію. Взагалі, є певна закономірність у тому, що чим раніше створена ікона, тим краще вона збережена, бо з часом рецептури та технології підготовки деревини, левкасів, фарб та лаків втрачалися. Сам процес реставрації був непростий, як ми бачимо з термінів. Потрібно було ще зняти шари пізніших перемалювань та втручань різного часу, в чому реставраторам допомагали численні дослідження (хімічні, біологічні, обстеження в інфрачервоних, ультрафіолетових та рентгенівських променях). Врешті-решт це дало змогу повернути іконостасу авторський вигляд, яким його створив Йов Кондзелевич та майстри з кола іконописця.

Чи є якісь відомості про відношення Йова Кондзелевича до інших християнських конфесій, бо так виглядає, що потім і Білостоцький, і Хрестовоздвиженський монастирі, в яких він подвизався, стали греко-католицькими?

Фрагмент ікони "Тайна вечеря". Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Фрагмент ікони "Тайна вечеря". Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Після написання Манявського іконостасу Йов Кондзелевич повертається до Волині, де його двічі обрали ігуменом Хрестовоздвиженського братського Луцького монастиря – найбільш впливового монастиря в Луцьку і, можливо, всієї волинської землі. Отже, він вже займався більше адміністративною роботою, а тому менше творив, зрештою робіт з того часу ми майже не знаємо.

Цікавою є проблема конфесійної приналежності Йова Кондзелевича та його ставлення до унії. Очевидно, в молоді роки він належав до православ’я, був монахом в православних монастирях Білостока та Луцька, працював для такого великого центру православної церкви в Галичині як Великий Скит в Маняві. Та згодом, коли вся Луцька єпархія на початку ХVІІІ століття стала греко-католицькою, він теж став греко-католицьким монахом. Видається, що це не викликало у нього якогось великого дискомфорту, моральних та душевних сум’ять, він не мав особливих упереджень щодо унії, будучи очевидно людиною європейських поглядів – гуманістом, який розумів умовність усіх міжконфесійних розбіжностей і суперечок на тлі віри та бачив велику шкоду від міжконфесійних чвар, що розривали тогочасне українське суспільство.

"Богородиця Римська". 1722 р. Вощатинський іконостас
"Богородиця Римська". 1722 р. Вощатинський іконостас
Світогляд автора відображають його ж роботи. Наприклад, Богородчанський іконостас є візантійським за схемою та канонами, але водночас у ньому присутні значні впливи західноєвропейського мистецтва. Вощатинський іконостас 1722 року ще більше наближений до католицького релігійного мистецтва. Цю роботу замовили волинські шляхтичі Чацькі та Загоровські для Загорівського монастиря, патронами якого вони були. Тут вже можна прослідкувати закономірну еволюцію Кондзелевича як іконописця, котрому вже були притаманні впливи бароко та навіть елементи рококо. Цікаво, що йому вдавалося йти в ногу з новими на той час течіями і тенденціями в мистецтві попри постійне перебування в монастирі на Волині та зайнятість адміністративною роботою. З робіт Кондзелевича видно, що його контакти з мистецьким світом були добре налагоджені. Напевно багато може пояснити те, що, на мою думку, він у першу чергу був художником, творцем а тому знаходив шляхи і можливості постійно бути в курсі віянь тогочасного мистецтва.

Розпяття. 1737 р. с. Чернчиці. Волинь
Розпяття. 1737 р. с. Чернчиці. Волинь
Ми поки що не знаємо про інші масштабні роботи після Вощатинського іконостасу. Його остання підписана робота, яка нам відома, – це «Розп’яття» 1737 року, зі села Чернчиці біля Луцька. Це єдина збережена робота Йова Кондзелевича виконана на полотні. А остання документальна згадка про майстра датована 1740 роком. У ній зазначено, що цей монах-іконописець, якому на той час вже було більше 70 років просить дати йому в учні та помічники когось з монастирської братії, що свідчить про його активну творчу працю попри солідний, як на той час, вік. А в одному документі від 1748 року згадані його роботи вже як «руки небіжчика Йова». До речі, ці ікони знаходяться зараз у церкві св. Юрія (Георгія) в Дубно, куди ми найближчим часом плануємо поїхати з експедицією для детальнішого дослідження цих пам’яток.

Цікаво дізнатися більше про ґенезу Йова Кондзелевича як іконописця. Чи походження з Жовкви якось вплинуло на його формування та стиль, чи займатися іконописом він почав вже безпосередньо після вступу до монастиря на Волині?

Я думаю, що він точно належав до Жовківської школи. До Луцька він приїхав у віці дев’ятнадцяти років. Кондзелевич не був самоуком, він вчився іконопису, до чого, звичайно, мав особливий талант. Залишається загадкою, де саме він вчився ґрунтовніше: в Жовкві, Волині, Києві або навіть за кордоном. Ми можемо лиш висувати гіпотези. Навіть його ранні роботи, свідчать про високу майстерність автора, який обов’язково мав добру мистецьку освіту та досвід.

У ХVІІ столітті в Україні популярними були західноєвропейські гравюри, з яких художники та іконописці запозичали окремі композиційні схеми та ідеї. До речі, треба зауважити, що запозичення з цих гравюр Кондзелевич робив дуже делікатно і творчо, додаючи власні елементи, чи поєднуючи декілька зразків, чого не скажеш про роботи Івана Рутковича, де ми часто можемо побачити чітке наслідування зразків західноєвропейського мистецтва.

Спас Нерукотворний. 1722 р. Вощатинський іконостас
Спас Нерукотворний. 1722 р. Вощатинський іконостас
Не треба забувати, що Луцьк на той час був великим економічним і політичним центром Речі Посполитої, який лежав на перетинах торгівельних шляхів. Збережені записи про поїздку Йова Кондзелевича до Почаївського монастиря, де він теж міг почерпнути досвіду як іконописець. Тим паче, ставши ігуменом, можливості щодо поїздок збільшилися, та й зв’язки із зовнішнім світом теж. Окрім того, сам факт, що він обіймав таку важливу та відповідальну посаду і був переобраний, свідчить про те, що Кондзелевич був освіченою, інтелектуальною, активною людиною, яка мала хист до адміністративної, організаційної та навіть дипломатичної роботи, особливо, якщо врахувати обставини життя тогочасної України.

Де помер і похований Йов Кондзелевич не відомо. Є припущення, що це може бути або Луцький Хрестовоздвиженський монастир (зараз від колишньої обителі майже нічого не залишилося, вціліла тільки частина церкви, при якій діє музей Хрестовоздвиженського братства), або Білостоцький монастир (від нього теж залишилася тільки церква).

Лик архангела Гавриїла. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Лик архангела Гавриїла. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Якщо звернутися до теми сучасного українського іконопису, спробуємо зробити припущення, щоб краще зрозуміти постать Йова Кондзелевича як іконописця та особливість його стилю. Як Ви гадаєте, які роботи він би створював у наш час?

Річ у тому, що тема сучасного іконопису – це взагалі дуже неоднозначне питання. Зараз іконописець має необмежений вибір стилів для своєї творчості – від неовізантійського, неоренесансу, необароко, та неорококо до сучасних пошуків в іконописному мистецтві. Зараз, мені здається, в академічному іконописі більшість ікон надзвичайно подібні між собою, вони часто не мають індивідуального почерку та стилю. Наприклад, оглядаючи одну зі студентських виставок кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, можна було б сказати, що всі твори належать одному автору, якби не підписи. Студенти дуже гарно опановують техніку і стиль візантійського іконопису, але їхні роботи не мають своєї індивідуальності, яка, була у Федора Сеньковича, Миколи Петрахновича, Івана Рутковича, Йова Кондзелевича, Луки Долинського та сотень анонімних українських іконописців, що творили наш світ ікони впродовж багатьох століть, якщо повернутися до Вашого запитання. Я кажу не про індивідуалізацію ікони, яка має чіткі канони у зображеннях, а про особливий почерк автора, його індивідуальність, незрима присутність, без якої ікона є просто звичайним, храмовим, літургійним «предметом», який виконує свою утилітарну роль.

Чи доречним є порівняння Кондзелевича до «українського Рафаеля»?

Це важко сприйняти ортодоксальним дослідникам, проте тут важливо розуміти, що мовиться не про порівняння двох художників, а про метафору, що позначає рівень та внесок робіт Йова Кондзелевича в українському мистецтві. Рафаеля можна вважати символом західноєвропейського Ренесансу в живописі, його вершиною та своєрідним еталоном, а Кондзелевич є відповідно символом українського Відродження в мистецтві, творчість якого ми можемо порівняти із роботами великого італійця.

Навесні цього року ми здійснили спробу порівняти роботи Кондзелевича з творами Тіціана, Рафаеля, Ель Греко, Дюрера та інших великих майстрів європейського мистецтва, організувавши виставковий проект в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові. Ця виставка пізніше побувала в Луцьку та Жовкві.

Христос-Учитель. 1698 р. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Христос-Учитель. 1698 р. Іконостас із Великого Скиту в Маняві
Власне, чи можемо ми впевнено сказати, що в нашому мистецтві були майстри високого світового рівня? Як зрушити печать невідомості та непопулярності високого українського мистецтва, яке здебільшого сприймають (принаймні, старші покоління) як суто фольклорне - на рівні вишиванки та писанки?

Це наслідки нашої історії та відповідної наукової методології в радянський час, які нам треба рішуче долати. На цій ниві ми вже маємо певні успіхи. Наприклад, декілька років в Україні започатковано успішну кампанію популяризації творчості скульптора Йогана Пінзеля, велику виставку якого було експоновано у 2012 р. в музеї Лувр. Його навіть називають «українським Пінзелем». Сподіваюся, що цей ювілейний рік Йова Кондзелевича може стати поштовхом до такої ж успішної кампанії просування якісних зразків українського Відродження в мистецтві.

Взагалі, український іконопис треба просувати як добрий культурологічний «бренд». Бо завжди кажуть про візантійський та російський іконопис, лиш за роки незалежності України почали ширше говорити про українську традицію в іконописі та й то – здебільшого в межах України. В сучасній Західній Європі українські ікони часто приписували і приписують до російського сакрального мистецтва.

Популяризація – це серйозна робота, що передбачає виставки, солідні наукові видання, публікації, і найперше – за кордоном. Тільки ентузіазм окремих дослідників не зможе дати серйозних результатів, такі проекти має підтримувати держава та відповідні впливові люди, яким, наприклад, був Борис Возницький. Власне, за його сприянням було організовано потужну кампанію з творами Йогана Пінзеля. До речі, саме Борис Возницький та Володимир Овсійчук почали серйозно досліджували діяльність Йова Кондзелевича і Жовківської школи іконопису.

Якщо ж звернутися до української народної ікони, то тут ми взагалі можемо побачити просто неймовірні та надзвичайно цікаві речі, оскільки народні іконописці фактично не були строго обмежені канонами в зображеннях, а натомість мали необмежене поле для своєї фантазії та творчості, часто створюючи непередбачувані образи. Інколи дивно, як деякі зразки взагалі могли бути в церкві, та сприйматися віруючими. Прикладом такої творчості можна назвати анонімного лемківського іконописця кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., якого деякі мистецтвознавці жартома назвали «Лемківським Пікассо» (сміється).

Дякую за розмову!

Спілкувалася Ніна Поліщук
Фото та репродукції надані Тарасом Отковичем

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 7 голосів )( 1498 переглядів )