Темні хмари на душі, усе пригноблює, нічого не вдається, все надоїло, усім і всіма незадоволений... Святі Отці радять такі стани просто перетерпіти і «не турбуватися завтрашнім днем». Пробую, закусивши зуби і зосередившись в глибині душі. Але далі важко зосередитись на Богові, бо атакують усілякі помисли. Йду до сповіді та стає трохи легше. А після Служби Божої маємо різні послухи. Сьогодні мені випала праця на Чернечому цвинтарі, де треба покосити бур'яни, позамітати сходи і все прибрати. Тож стараюся не гайнувати час, адже ще на траві роса, а також може випасти дощ, бо хмариться.
Хоч у монастирі багато прочан і молільників, але тут, на Чернечій горі, тиша і спокій, лише чути як дзюрчить вода з потоку та щебечуть пташки. Роботи, бачу, сьогодні буде багато, тому молюся і настроююся на працю. Але праця без молитви, як одне весло при плаванні на човні. Поволі підключається і «друге весло», хоча й ворожі помисли не дрімають. Далі якесь невдоволення, смуток, душа ніби затьмарилася...
Вже трохи зробилося і на цвинтар почали приходити перші прочани. При такій духовній боротьбі стараюся мало з ними говорити та бережу зір, в тому числі й духовний. Коли косив, то вдалині появився якийсь старший чоловік. Він поволі приблизився та шанобливо привітався і сказав, що йде помолитися на могилу до отця Василя (Вороновського). Каже, що отець колись йому багато помагав та розраджував, а тепер він їде зі Львова, бо в нього дуже хвора дочка. Мене зворушила смиренна і зболіла розповідь батька, адже у монастирі більше зустрічаємо матерів, які ревно моляться за своїх дітей. А тут — зболілий сивочолий батько...
Довго не було видно батька-молільника. Аж пізніше здалека зауважив, як він ревно молився на вервиці біля могили отця Василя. Опісля поволі повертався з гори і пристав, щоб собі перекусити, бо мабуть перед тим постив. Потім старенький батько ще й почав збирати на поляні подорожник, який ще не був скошений. Порівнявшись зі мною, він поцікавився, коли правиться Літургія, скільки є монахів та запропонував мені огірок, бо думав, що я зголоднів. Так мені стало стидно, адже у нас стільки всього було на сніданок, а тут подорожуючий прочанин ділиться зі мною останнім. Красно йому дякую і пропоную завести його на обід, але старець смиренно відмовляється, питається як мене звати і просить помолитися за хвору дочку Олю та за нього — Степана. Обіцяю молитися та раджу зайти у монастирську церкву на Часи, а потім по обіді поїхати до Львова. Пан Степан погодився і поволі з вервицею пішов до монастиря.
Після цієї зворушливої зустрічі робота пішла мені легше, бо почав молитися за рабів Божих Ольгу і Степана та пригадав собі науку отця Василя, який радив при праці час від часу відпочивати, не перетруджуватися, очевидно щоб ця праця приносила радість. На Часах було багато прочан і серед них в куточку тихо молився пан Степан. Після Часів усі монахи йдуть процесією до монастирської трапези і я наважився запросити у розмовницю на обід також пана Степана. Звичайно, він встидався та відмовлявся, але якось погодився піти. Бідний не сподівався так смачно пообідати, тому що після обіду був задоволений та дуже дякував, а наостанок ще й витягнув гроші. Тепер мусів відмовлятися я, але насилу взяв гроші і відніс їх до скарбоньки.
Ось так простота та віра прочанина Степана зі Львова преобразила моє духовне нутро, тож тепер при усяких тягарях усе згадую і молюся за рабів Божих Степана й Олю та вірю, що за їхньою вірою Господь їм воздасть.
Монах з Унева
|