Один день із життя літніх “дітей” Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_img_20150519_154859.jpgЇї рука ніжно стискала мою. Жінка невгамовно щось розповідала, мандруючи стежками своєї пам’яті. Вона говорила багато, щоб нічого не забути, щоби встигнути поділитись найінтимнішим – своєю історією. І в енергійному, жвавому потоці озвучених спогадів я відчувала біль і тривогу. На дні того потоку вода не вирувала, не шуміла – вона стояла і мовчала. Ні, це не була мертва вода – це було живе джерело, яке зверху тішилося, а на дні плакало й чекало.

Іду сюди вперше. Заходжу в невеличкий зелений дворик із лавочками, двома дерев’яними альтанками і фігурою Матері Божої. Переді мною стоїть сірий п’ятиповерховий будинок Львівського геріатричного пансіонату. На такому сірому фоні добре виділяється вхід у приміщення: білі двері під дашком кольорової мозаїки, неначе на чийсь красивий внутрішній світ насувається чорна хмара, яка жорстоко ув’язнює чисті пориви чиїхось душ і не дає вирватися на волю. Тут живуть інваліди, від яких відмовилися рідні, віддавши під опіку держави. Догляд за неповносправними особами вимагає великої жертовності, на яку не кожен спроможний… Ось так і залишилися хворі під захистом держави, яка ув’язнила їх у маленьких, гарно прибраних та оздоблених «камерах».

Відваги ось так раптово увірватися в життя мешканців цього будинку, на старечі плечі яких випало чимало випробувань, мені не вистачає. Щоб разом із ними пережити хоч один день і написати про нього, приходжу сюди знову і знову.

Піднімаючись на п’ятий поверх, де поселені прикуті до ліжка дідусі й бабусі через параліч, зустрічаю худорлявого, але жвавого, із вогником в очах чоловіка. Християнський привіт не використовую, бо не знаю, чи буде доречним. Разом із товаришкою, яка прийшла зі мною в геріатричний пансіонат відвідати стареньких, кажемо: «Добрий день!», – проте даремно. Чоловік одразу робить нам зауваження: «Треба казати не “Добрий день!”, а “Христос Воскрес!”». Розповідає, що має досвід у царині церковного співу. Відтоді вітаємося лише по-християнськи. На перших поверхах вирує життя. Натомість, піднявшись на п’ятий, відчули, що це саме те місце, де час зупинився. День у день, ніч в ніч лежать на залізних із колесиками ліжках люди, для яких вже так давно нічого не змінюється, окрім вузького дверного проходу, через який перетягують стареньких разом із їхніми похмурими лежанками-клітками у стіни нових камер-палат.

«Коли ми були на першому поверсі, я дивилася у вікно і бачила зелені дерева, людей на вулиці, а зараз не бачу у вікні нічого, – засмучено ділиться кароока худенька бабуся, скорчившись від болю під ковдрою і підібгавши одну руку під окутану хустиною голову. – Весь час крутить ноги. Так мучуся постійно. А коли нарешті засну, то все одно не дадуть відпочити – розбудять криками. Є в нас тут такі, які завжди вередують, усім незадоволені, кричать. Я не така. Я – тихенька. Навіть якщо не хочу їсти, їм, щоб не дорікали», – пальцями бабуся перебирає коліна, перевертається з боку на бік – їй боляче. Без упину перебирає пальцями рук, ніколи не маючи спокою від страшенного болю, який роками розриває жінку зсередини, розтягнувши давно почате на, здавалося б, цілу вічність. Хвороба крутить бабусі ноги – вона терпить. Обіймає руками коліна, впирається п’ятами об матрац, трошки нервується і гризе нігті, знову повертається з боку на бік, але не плаче. На правому боці має пролежень (відкриту рану від тривалого перебування в нерухомому положенні). У кімнату заходить медсестра, закочує старенькій футболку і міняє пов’язку. Втомлена шумом, несправедливістю, тяжкою хворобою і нескінченим болем, бабуся шукає захисту в холодної, мертвої стіни. Скрутившись калачиком, повертається до світу спиною і залишається на самоті з цегляним муром, покритим зверху білим вапном та дрібними візерунками. Мовчки лежачи в обіймах стіни, то сьорбає кашу, то просто дивиться в нікуди. «Я вже нічого не хочу», – тихо і втомлено видавлює із себе. У її голосі відчуваю страшну і велику безнадію й образу.

Час до часу до стареньких навідується персонал, щоби змінити постіль або білизну, одягнути підгузник, дати ліки чи нагодувати. Він, можливо, і навідувався б частіше, але не вистачає ні сили, ні рук. Коли вперше працюєш із такими людьми, то сильно переживаєш, можеш навіть не втриматися і десь на одинці заплакати, але потім звикаєш, бо нема коли думати і плакати – треба доглядати важкохворих. Натомість немічні весь час нецікаво проводять у ліжку, перебуваючи на одинці зі своїми думками. Скільки ж усього можна передумати, коли непорушно лежиш під ковдрою десяток і більше років?! Страшно – мороз по шкірі. 24 години на добу розривають твою голову тривожні й порочні думки, переслідують тебе як на яву, так і уві сні під виглядом сновидінь, а ти не можеш нікуди втекти.

Бачимо, як персонал пансіонату на металевих столиках розвозить по кімнатах вечерю. На страву люди реагують по-різному: дехто відмовляється, а дехто тішиться. На тарілці лежать два маленькі жовтобокі сирники і вівсянка, в чашці – або рожевий теплий кисіль, або чай. Моя товаришка тут не вперше, а тому прихопила з дому кілька дерунів для своєї подруги. Та ними тішиться. Видно, що скучила за домашніми стравами. До речі, в кожній кімнаті, де ми того дня побували, люди згадували про вареники. Так хочеться їм теплої сімейної атмосфери, так бракує родинного затишку…

Мені у вічі впадає постіль із коротко стриженою жіночкою, яка нічого не говорить. Її пучки пальців і нігті замазані йодом. Хтось із персоналу показує на кусочки розірваного підгузника поблизу її ліжка – мимоволі роблю висновок, що вона хворіє на розсіяний склероз. Пробую нагодувати нову приятельку вівсяною кашею і сирниками – їсть одразу. Незвичною для мене є картина, коли залишене на ложці одне розплющене вівсяне зернятко жінка скрупульозно забирає зі столової ложки пальцями і теж кладе до рота. Запитую, чи питиме кисіль, – не відповідає, тільки дивиться. Хтось каже: «Вона не розуміє». Але, якщо їй усміхаюся, то щиро, як дитя, усміхається у відповідь. У такі моменти думаєш: «Боже, за що їм таке? Чому ці літні люди, наче повернувшись у раннє дитинство, перетворились у безпорадних і безпомічних лежачих, які часто не лише не можуть задовольнити прості потреби, а й не одержують від життя навіть найменших крихт радості й потіхи?! А, може, вони терплять не за себе, а через нас? Може, Бог їх зробив такими, щоб ми, дивлячись на них, ставали добрішими, більше цінували те, що маємо і, зрештою, турбуючись про цих Божих дітей, ставали ближчими до Нього, бо від кожної з них на нас звернений саме Його погляд?…». Жінка має добрий апетит. Хоче добавки. Одна з її сусідок категорично відмовилася їсти свою порцію, тому пропоную її вечерю – їсть. Не відриваючи голови від подушки, п’є кисіль. По підборідді та шиї стікають рожеві липкі потічки. Обтираю їх паперовою серветкою. Їсть швидко. Звикла. Коли в пансіонаті доглядальниця має нагодувати десяток голодних ротів, то робить це швидко, щоб іншим не довелося довго чекати.

У всіх кімнатах є телевізор і радіо, одна жінка з іншого поверху розповідає, що навіть має свою газову плитку – дуже любить готувати, раніше робила це частіше. У мешканців пансіонату цікавлюся, чи є в будинку хол для дозвілля, тобто місце, де можна разом зібратися та пограти в настільні ігри, щось прочитати, розфарбувати. Кажуть, збираються в коридорчику. На кожному поверсі і справді є коридорчики, облаштовані червоними кріслами, телевізором та дзеркалом. Інколи мешканці відпочивають на свіжому повітрі у вже згаданому невеличкому дворику пансіонату. Коли запитую, чи дозволяють їм покидати територію й у справах відлучатися в місто, то відповіді по-різному: одні скаржаться на нудне існування в ліжку, а інші хваляться, що вже об’їздили весь Львів – все залежить від діагнозу. Розповідають, що в будинку є медперсонал, швачка, повар…

Деякі люди тут живуть уже більше десяти, а то й тридцяти років, а дехто лише починає відлік застиглого в цих стінах часу.

Вона не бачить. Схиливши білу, як сніг, голову над маленьким металевим візком із підносом для розвозу їжі, сидить у глибокій задумі. На столику красується каструлька з водою і ложкою, нудяться дві великі всіма забуті червонобокі полуниці, які вже встигли обсісти маленькі чорні мушки, черствіють два кусні хліба. Видно, що бабуся схилила голову над підносом не для того, щоб поїсти. Бо те, що на візкові, стоїть тут не перший день. Над ліжком – великий образ із зображенням Тайної вечері. Через вікно ніжно пробирається промінчиками привітне сонце, але старенька не бачить. Не бачить нічого цього. Світ назавжди заховав від неї свої фарби і малюнки, залишивши на згадку лише спогади і форми, які можна годинами нащупувати пучками пальців, нащупувати й не бачити, не споглядати – лише уявляти.

У пансіонаті жінка п’ять років. Через очний крововилив втратила ліве око – тепер на його місці скляне. Зір на правому втратила через глаукому. Коли запитую, як це нічого не бачити і весь час перебувати в темряві, каже, що багато часу приділяє молитві. Хвалиться, що знає «Отче наш» і «Богородице Діво» польською мовою. За часів її дитинства у школах навчання відбувалося польською. Сьогодні бабусі 94 роки. Знає німецьку. Трошки поліглот! Колись була в Німеччині й Чехії. Розповідає, що в молодості їй навіть пропонували залишитися в Чехії, але вона не захотіла – вдома найкраще. Так і з мовами: хоч вільно розмовляє трьома, але найбільше любить українську, бо то її рідна. Ця красива, говірка жіночка раніше жила в селі на Львівщині. Мала сім’ю – чоловіка і сина. Із чоловіком прожила понад 50 років, а потім… він помер. Син також уже пішов із життя. Каже, не знає, чи з голоду, чи від горілки. «Любив випити, – сумно згадує бабуся. – Молюся за нього… Молюся за всіх». Тримаю стареньку за руку, а вона мене. Відчуваю, наскільки важливою є для неї ця мить. Вона не стискає сильно моєї руки, але і не хоче її відпускати. Жінка хоче бути потрібною, хоче, як і ми всі, щоб на неї звернули увагу, почули її, вислухали і просто любили такою, як вона є.

Самотність – дуже страшна річ. Через неї ця бабуся опинилася в пансіонаті. Чоловік помер, син не відходив від чарки і за сліпою старенькою не було кому дивитись. Не було кому подбати і про дім – він став непридатним для проживання, розвалився, як і мрії про щасливе тверезе життя сина, про щасливу старість у сім’ї. Каже, що про смерть своєї дитини дізналася після року проживання в пансіонаті. Це – біль. Згадує рідного брата, який у дитинстві грав футбол і стрибнув у холодну річку. Крижана вода відібрала у хлопця здоров’я і він помер. Дивується, для чого Бог її так довго тримає на цьому світі, бо дуже важко відчувати холодний погляд смерті на своїх рідних, прощатися з найдорожчими й усвідомлювати їхню втрату. За життя жінка зазнала багато втрат, поховала найдорожчих. Дуже сумує за мамою, яка більше ніколи не зможе взяти її за руку, як тримаю сьогодні я.

Пропоную бабусі гарно її розчесати. Коли розчісую, вона радіє, тішиться, як дитя. Давно їй не робили зачісок, давно не дбали про її охайність та зовнішність. Бо багато людей думає: «Для чого гарно розчісувати сліпу, адже вона все одно не бачить, що в неї на голові? Для чого гарно одягати тих, хто і так ніколи не зможе побачити того, в що він одягнений? Немає часу робити другорядне – треба зробити головне, найнеобхідніше». Але не споглядання себе самого у дзеркалі робить нас щасливими, а усвідомлення, якими охайними і красивими зможуть побачити нас інші. Людське тіло – це храм Господній, і коли допомагаємо людям із фізичними вадами його гарно прибрати, то передусім робимо це для Ісуса, який в тому храмі перебуває. Старенька з попелястою головою жартує, жваво співає. Так, співає! З опущеними поморщеними повіками вона сидить над тацею і весело співає. Її жарти, спогади й пісні нагадують мені джерело, яке зверху тішиться, дзюркоче і шумить, а на дні мовчить – чекає й гірко плаче.

Не розумію, чому на останньому поверсі, де люди з паралічем, в одній кімнаті телевізор поставлений так, що шнур не досягає до розетки. Підказують, що вона біля ліжка жінки, яка через діагноз не завжди себе контролює і вириває шнур із вилкою із розетки. Саме тому персонал переставив телевізор в інше місце. Зі слів мешканки тієї кімнати розумію, що вона б хотіла його дивитись, бо просто лежати на ліжку нудно. Не дивно, коли ти при розумі, але весь день мусиш непорушно лежати в тиші, то так і до божевілля недалеко. У кімнаті три мешканки і три ліжка. В однієї жіночки на шиї видніються білі зернятка вервечки. Ділиться, що часто молиться до Богородиці.

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_img_20150512_131849.jpgДозвілля в пансіонаті люди поважного віку проводять по-різному. Є й такі, які вишивають і в’яжуть.

Знайомлюся з пані Марією. Їй 74 роки. Вона родом із Чернівців. На Львівщині опинилася в післявоєнний період. Багато будинків було зруйновано, і людей направляли жити в інші міста. У напівзігнутому положенні жінка сидить на плоскому низенькому візочку (її таз перебуває на відстані близько 10-ти сантиметрів від підлоги), напевно, саморобному, міцно припасувавшись до нього звичайним ремінцем – чи то від штанів, чи від чогось іншого. Пані Марія згодом розповідає, що має вроджену ваду хребта, тому мусить весь час сидіти в напівзігнутому положенні. З її слів, хворіє на поліомієліт. Згадує, дитинство провела в дитбудинках. «Закінчила три класи, але цього достатньо, щоб порахувати гроші, – сміється. – Школяркою мала довгу чорну косу», – показує рукою, яку саме. Жінка, хоч і має страшний діагноз, проте коли спостерігаєш за нею і слухаєш її, в тебе не виникає почуття жалості, а радше – великого захоплення. Ділиться, як за молоду вилазила на підвіконня і мила вікна, скільки натерпілася від чоловіка, який мав ДЦП і любив прихилитися до чарки, після чого міг підняти на дружину руку. Тяжкі сімейні обставини, хоч і залишили на серці шрами, але не зламали пані Марію. Це – дуже сильна духом і мудра жінка, яка, якщо треба, завжди вміє за себе постояти. Пригадує, як одного разу до неї в пансіонат прийшла журналістка і, нічого не сказавши, записала на диктофон їх особисту розмову. Коли пані Марія випадково про це дізналася, то розізлилася не на жарт і змусила інтерв’юерку стерти запис. Коментує: «Нехай не думає, що наймудріша». Болісно реагує на обман…

Показує мені вишиту ікону Діви Марії з Ісусом на руках. Каже, хотіла віддати у храм, але там вишиванок не беруть. Той образ вже вишила вдруге. Першого разу полотно забруднилося і не відіпралося – довелося попороти вишивку і ще раз вишити. Образ великий, тому роботи було багато. Тепер, розповідає, та сама історія, а отже, поротиме й вишиватиме ікону втретє. Навіть не уявляю, скільки треба терпіння і відваги, щоби тричі «реставрувати» таку велику вишивку?!

Дивлюся на в’язані шкарпетки. Пані Марія розповідає, що зв’язала їх для хлопців, що перебувають у зоні АТО. Каже, що їх таких, які в’яжуть, у будинку троє. Решта, хоч вміють вишивати і в’язати, не роблять цього через відсутність бажання. Сьогодні жінка вишиває сорочку. Коментує: «Більше би не бавилася з сорочками, бо то треба дуже дріботати, – сміється: – Бабі 74 роки. Куди їй вже те шліпання?!».

Обід у кімнату їй не приносять. До їдальні на саморобному візочку вирушає сама. У руку бере щось подібне до щітки для кімнатних доріжок. Коментує: «Це – ручка». Не розумію… Аж раптом бачу, як вона, зачинивши на ключ двері до своєї кімнати, піднімає руку зі щіткою вгору і хтось інший, обхопивши її рукою, тягне візочок до їдальні. Постаті зникають вкінці коридору.

Звертаю увагу на худорляву пофарбовану в рудоволосу синьооку жіночку, інтелігентської зовнішності. Пані міцно впирається долонями об матрац ліжка і переносить всю вагу свого тіла з ліжка у візок. Це – красуня зі сильними руками. Колись вона потрапила в аварію і сьогодні не має ноги. Крутить великі колеса візка і переміщується по кімнаті. Дуже дбає про свою зовнішність. Від гардеробу віє духом французьких кутюр’є. Втратила ногу, але не відчуття стилю і смаку. Мимоволі дізнаюся, що модниця тут один з еталонів краси. Часто до цієї пані звертаються подруги в пансіонаті за порадами про моду і стиль.

Бачу, як вузьким коридором на візку з великими колесами пробирається чорнявий чоловік у кашкеті до своєї кімнати. Через ще менший прохід між його візком і стіною намагається пройти старенький сивий дідусь. Їх багато, … і так мало місця для особистого простору… Один коридор на багато-багато важкохворих та стареньких. Одна кімната на двох, а то й трьох чужих людей. Як не злитися тут із натовпом, як не загубити себе?! З палицями бабусі й дідусі вкупці сидять на лавочках у коридорчиках і дворику – шукають відпочинку й спокою в гаморі та шумі.

«Ось так виховуєш дітей все життя, а на старості ти їм більше непотрібний…», – зі смутком ностальгійно промовив на лавочці сивоволосий дідусь і замовк, віддався на поталу спогадам.

Хтось тут чекає контакту зі зовнішнім світом, а комусь він більше непотрібний. Є люди, які похоронили себе для світу за межами пансіонату й розпочали нове життя тут – у стінах геріатричного центру. Інсценізували свою смерть задля життя. Бо інколи, щоб жити в теперішньому, треба поховати себе в минулому. Лише звільнившись від кокону, який зв’язує нас із болем в іншій часовій площині, гусінь може стати метеликом і полетіти, ступити на сходинку нового етапу свого життя.

Коли виходжу з приміщення, у дворику до мене звертається старенький чоловік і просить підказати, якою маршруткою він може доїхати до Львова. Це – мить, коли колесо однієї реальності непомітно наскакує на колесо іншої, а тоді обидва знову повільно й ритмічно котяться своїми шляхами, ніби нічого і не було: перше, як і кружляло до зіткнення, продовжує кружляти на території пансіонату, а друге, прослизнувши крізь відчинену хвіртку, мчиться вулицями шумного міста. Тух-тух-тух-тух-тух… По один бік огорожі стоять або сидять на візках і лавочках хворі, а по другий – хаотично рухаються маршрутки й городяни Львова, не завжди здогадуючись, хто там за брамою і як тому комусь зараз там потрібні.


P. S. Якщо хтось хоче відвідати мешканців пансіонату, то може зробити це вже сьогодні. Для цього необов’язково бути їхнім родичем. Потрібно лише на вході назвати номер палати, куди хочете завітати, і сміливо можете скласти компанію цим людям, подарувати їм кілька хвилин радості, уваги та турботи, на що вони, хоч й не подають вигляду, проте дуже чекають.

Марія Всяка


Рейтинг статті

( 6 голосів )( 3616 переглядів )