Священики сотвореного всесвіту |
Людина пізнала вершини і глибини нашої планети Земля, навчилася прогнозувати землетруси, все більше пізнає історію становлення життя на Землі. Здається, немає жодного місця, де б ще хоч раз не ступала нога людини. Вийшовши з лона природи, ми за блискавичний, за геологічними мірками, термін зуміли підпорядкувати собі більшу частину її володінь. І хоч до справжнього розуміння процесів, які відбуваються у природі і створили всі ці чудові екосистеми, які підтримують наше життя сьогодні, нам ще дуже далеко, ми, люди, надзвичайно впевнені у своєму праві управляти природою. Ці самовпевненість і егоїзм спричинили такі наслідки для життя навколо нас, що можна говорити про шосту хвилю вимирання, спричинену людською діяльністю. Протягом останнього століття точаться палкі дискусії щодо того, як людина повинна сприймати свою роль у стосунках із довкіллям. Протягом історії людина радше залежала від природи, від її примх і неочікуваних змін, які могли спричинити втрату худоби або врожаю. Водночас їй доводилось прислухатися до природи, вивчати життя тварин і рослин, шукати природні способи боротьби із шкідниками, а також слідувати природним циклам. Тому стосунок із природою у багатьох корінних народів дуже довго залишався надзвичайно інтимним, навіть сакральним. Наприклад, народи Півночі мають особливі стосунки з північними оленями, мігруючи разом з ними по тундрі, аборигени Австралії вважають сакральними певні географічні місця, наприклад, знамениті скелі Улуру. Західна цивілізація зуміла розвинутися до надзвичайного рівня науково-технічного прогресу. Починаючи від Просвітництва, яке надавало надзвичайної ваги розумові, емпіричному пізнанню світу, почало відходити від метафізичного розуміння світу до натуралістичного і більш механістичного, людина почала трактувати природу не як життєдайне середовище, а як певний об’єкт, який можна використати з огляду на наші власні цілі. Природа вже не сприймалася як щось у собі, а радше як певний сирий матеріал, який людина має право і повинна оформлювати відповідно до своїх потреб. Технологічний бум ХХ століття підсилив відчуття всесильності і непомильності людського розуму, вважалось, що людство досягнуло вершини свого наукового розвитку. Усвідомлення того, що інструментальний підхід до природи і безконтрольне використання викопного палива може у перспективі призвести до катастрофи, прийшло щойно у 50-х-60-х роках минулого століття. Тоді багатші представники суспільства почали викупляти і засновувати перші заповідники, спочатку приватні, а згодом ця функція перейшла до держави. Приблизно у цей час, а точніше, у 1967 році, дослідник Лінн Уайт-Молодший опублікував у журналі «Science» статтю «Витоки нашої екологічної кризи» [1]. У цій статті він намагався довести, що причиною екологічної кризи є юдеохристиянська ментальність, яка апріорі сприймає природу як об’єкт, оскільки обожествляє не природу, як давні релігії, а трансцендентну сутність. Окрім того, він вважає, що уривок із Бут. 1,28: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі» став ідеологічним підґрунтям для експлуатації природних ресурсів. Ця стаття викликала чимало дискусій і спровокувала низку досліджень екобогословських ідей в Отців Церкви та середньовічних християнських мислителів, щоб довести, що ідея турботи про довкілля не суперечить сутності християнства, а внутрішньо притаманна йому. Зокрема православне богослов’я виступило з ідеєю людини як священика створіння, яка має багате підґрунтя в богослов’ї Отців Церкви. Що означає бути священиком створіння і чи кожна людина може ним стати? Згідно богослов’я ІІ Ватиканського собору, кожен охрещений має священиче, царське і пророче служіння, які випливають із ролі Христа як Священика, Царя і Пророка. Катехизм УГКЦ навчає, що священство мирян полягає у тому, аби всі аспекти свого життя і своєї діяльності жертвувати Богові як дар; царська функція – в управлінні своїми пристрастями, бажаннями, оздоровлення людського суспільства і культури, служіння ближньому. Пророча ж функція полягає у тому, аби осмислювати свою віру і свідчити її серед інших. [2] Але до чого тут довкілля? Якщо прислухатися до св. Максима Ісповідника, видатного візантійського богослова VII ст., весь світ є не просто місцем Божої присутності, а самим Божим тілом, у таїнственному сенсі, так само, як євхаристійний хліб стає тілом Христовим на Літургії. Це настільки інтегральна частина його богослов’я, що один із дослідників його спадщини, швейцарський богослов Ганс Урс фон Бальтазар, назвав її «космічною літургією». За св. Максимом, у Божому створінні немає поділу на сакральне і профанне, адже «побачив Господь, що добре воно» (Бут. 1,25). Все живе хвалить Господа (Пс. 150,6) і прагне з’єднатися з Ним у пориві любові. Людина ж, будучи наділена розумом і свобідною волею, перш за все повинна реалізувати своє прагнення до Бога, уподібнюючись до Нього і освячуючи своїм стосунком із Творцем усе створене Ним. Олександр Шмеман так пише про це: «У Біблії все суще, все створіння є даром Божим людині, воно існує, аби людина могла пізнати Бога, щоб її життя стало участю у створеному і дарованому Богом житті. Світ - це Божественна любов, яка заради людини стала їй їжею і життям. Бог благословляє усе, що творить, і мовою Біблії це означає, що все створіння – це знак та інструмент Його присутності, мудрості, любові. Усе суще є одкровення Боже: «Спробуйте і подивіться, який добрий Господь» (Пс. 34,9)». [3] Людина єдина з усього створіння здатна відповісти Богові взаємністю за дар життя, бачити цей світ так, як бачить його Бог, бути Його співпрацівником і наділяти створений світ сенсами. Звідси випливає і священича місія людини, адже вона як вінець створіння об’єднує всесвіт в акті благословення. Людина отримує світ від Бога і, піклуючись про нього, дякуючи за щоденний хліб, який вона може добувати із землі (Пс. 103,14), вручає його в дар Богові. У такий спосіб людина перетворює органічне життя тварин і рослин у життя в Бозі, робить світ причасником божественного буття. Через нас у Євхаристії бере участь вся матерія, а людина є діячем цього таїнства. Первородний гріх полягає в егоїстичній відмові трактувати світ як місце Божої присутності. Людина почала сприймати його як ресурс, як звичайну річ, яка не має стосунку до Бога, а просто служить нашим потребам. Саме гріх приніс поділ між сакральним і профанним. Саме гріховна настанова веде до інструменталізації природного середовища. Світ, що стає самоціллю, втрачає тим самим всякий сенс, адже більше не відсилає до Творця. У Євхаристії ми вручаємо Отцю своє життя, відкуплене й відновлене завдяки жертві Христа і таким чином стаємо «царем, священиком і пророком». На думку православного богослова Йоана Зізіуласа, Літургія повертає гідність створінню, а також дозволяє нам набагато глибше пережити єдність із природою. Ми і не обожествляємо природу як таку, і не тікаємо від неї у страху ідолопоклонства, і не принижуємо у спробі взяти верх і контроль над нею. Для того, щоб краще зрозуміти, у який спосіб Бог уприсутнюється у світі, а світ стає Його тілом, варто звернутися до христології св. Максима Ісповідника. Для нього Бог-Слово, або Логос, є не лише Спасителем людського роду, але й тим, хто реалізує задум творіння через так звані логоси, або божественні думки, ідеї, задуми, волі. Ці логоси є не просто певними абстрактними принципами, а є своєрідним духовним ДНК створіння, тобто тим, що визначає, як жива істота або предмет неживої природи виглядає, його сутність і призначення у світобудові. Кожен атом, кожна частинка має свій логос, адже без зв’язку із божественним Началом вони просто перестануть існувати. Бог-Слово підтримує все буття в існуванні, завдяки Ньому і Його провидінню все може існувати. Логос – це не тільки те, чим річ є, але і те, чим вона може стати, тобто у ньому від початку закладена ціль, до якої повинен дійти світ у своєму становленні. За Максимом, ця ціль – це єднання з Творцем, переображення і подолання тлінності, яка притаманна природному світові. Через ці логоси, які внутрішньо присутні у речах, Бог воплочується у світі, подібно як воплотився у людському тілі через непорочне зачаття. Св. Максим говорить про чотири способи, у які Бог воплочується: у людську природу через народження від Діви; через Євхаристію; через слова Божественного Писання; через логоси створених речей. Людина може пізнавати Бога, споглядаючи створений світ і сприймаючи його як таїнство. А через самовдосконалення та подолання гріховних поділів усередині себе вона може також долати поділи в суспільстві і у самій природі, таким чином гармонізуючи її і спрямовуючи її до ще глибшого спілкування із Творцем. Ідея відповідальності людини за все створіння яскраво виражене у словах старця Зосими у «Братах Карамазових» Федора Достоєвського: «всяк чоловік за всіх і за все винен, окрім своїх гріхів… і коли люди цю думку зрозуміють, настане для них царство небесне вже не у мріях, а наяву». [4] Людина є мікрокосмосом, тобто моделлю всього створеного світу. Тому примирення суперечностей, що існують у світі, відбувається через гармонізацію різних складових людської істоти, різних аспектів її душі. Людина представляє у собі весь світ, як священик перед престолом є представником від цілої церковної спільноти: Максим називає світ makrantropos, збільшеною моделлю людини. [5] Отже, аби врятувати і освятити довкілля, необхідно почати із себе. Для того, аби могти стати посередником для зцілення людського суспільства і довкілля, перш за все необхідно подолати егоїстичну настанову, яка, на думку св. Максима, і є причиною гріха. Споживацтво, самолюбство діаметрально протилежне справжньому служінню ближньому і справжній любові до природи. Воно веде до поневолення людини тілесними пожаданнями, а створіння стає підвладним тлінню, розпаду, стогне в очікуванні спасіння (пор. Рим. 22). Без орієнтації на Бога людське панування стає прокляттям для створіння. Самолюбство тісно пов’язане з невіглаством, тобто небажанням відблиск Божої слави у речах. Бажання підпорядковувати собі речі, робити так, щоб вони служили нашим власним цілям, контролювати ситуацію замість того, аби узгоджувати свою волю із волею Творця, позбавило нас царської гідності у створінні. Натомість ми внесли дисгармонію у наше власне єство. Ми мимоволі розпорошуємо свою увагу на безліч об’єктів, і все ж не знаходимо заспокоєння. За св. Максимом, гріховна пристрасть є ірраціональною, оскільки попри відчуття порожнечі пристрасна людина нездатна побачити, що причиною є її власна настанова, яка зводить речі до їх ужиткової користі або здатності на деякий час подарувати сплеск задоволення. Він ідентифікує пристрасть як залежність від насолоди, або, сучасною мовою, дофамінову залежність, і втечу від болю. Зациклена на задоволенні людина нездатна відкрити істинну природу речей, їхню таїнственність і зміст. Тому шлях до сопричастя між створіннями починається із очищення та спрямування сил душі від того, що нижче за людину, до божественного. Яким же чином можна зцілити духовні і екологічні наслідки егоїзму і споживацтва і повернути людині священичу гідність? Вагомим елементом цього шляху є переміна серця і практика аскези. Аскеза має фізичний вимір, а саме піст, зменшення кількості одягу та інших речей, які ми купуємо, але без яких могли б обійтися. Але також вона має і вимір духовний, тобто служіння ближньому і довкіллю, які страждають від нашого непоміркованого споживання і «культури відходів», яка трактує природні ресурси не як дар, а як щось, що можна використати, а потім викинути [6]. Кенотичний спосіб життя, наслідування Христа у Його сходженні до нас є ліками від егоїзму та антропоцентризму. Аскеза, зокрема практика посту, на думку деяких дослідників, є не просто практикою стриманості, а певним пророчим свідченням Церкви для світу, свобідним обмеженням у їжі, яке допомагає нам усвідомити нашу залежність від навколишнього середовища, визнати свою створеність і те, що ми все життя беремо в борг у Бога. Нездатність перших людей дотримати посту від Дерева пізнання добра і зла свідчить про небажання приймати той факт, що наше життя залежить від Бога і створеного Ним довкілля. Климент Олександрійський, отець Церкви ІІІ століття, один із перших показав зв’язок між нашими стосунками з Богом, з людьми, світом і самими собою, тому його ідея аскези як самоволодіння має також суспільний вимір: багатство, замість купівлі дорогих тканин і коштовних каменів, можна використати на турботу про потребуючих членів спільноти. У своєму творі «Педагог» Климент дає численні поради щодо ощадливості, відмови від екзотичних продуктів і товарів, привезених із далеких країв, а також предметів розкоші. Самоконтроль та терпеливість є передумовою любові. У момент чистої молитви, коли близькість до Бога сягає своєї кульмінації, людина забуває про все навколо неї і навіть про себе саму. Бог стає її єдиним співрозмовником, охоплюючи всю її свідомість. Єднання з Богом – це передумова справжньої солідарності із всіма людьми і з природою. Правдива солідарність неможлива, коли людина переймається передовсім власними інтересами, тому пристрасна людина не може любити і бути по-справжньому жертовною. Вона може лише переживати пожадання, заздрість або ненависть, перетворюючи інших людей на предмети. Аскеза, переплетена з милосердною любов’ю, спрямована на те, аби позбутися індивідуалізму та зацикленості на власних потребах. Максимове розуміння любові є надзвичайно цінним для екобогослов’я. Любов не може обмежуватися тільки колом наших близьких чи людей, які до нас прихильні, а повинна охоплювати все людство і все створіння. Якщо ми не любимо людей, які нас оточують, то й наша любов до Бога в такому разі нічого не варта. [7] Це надзвичайно важливо в контексті екології, адже кожна екосистема – це злагоджений механізм із багатьма складовими, а всі екосистеми на планеті тісно взаємодіять, впливають одна на одну, не зважаючи на відстань, яка їх розділяє. Тому шкода, заподіяна в одному місці, може мати неочевидні і неочікувані впливи на інші середовища живої природи. Саме тому екологічна криза має глобальний характер і заторкує різноманітні аспекти життя екосистем і людського суспільства. Тому кожна наша дія, зокрема модель споживання, наші звички мають вплив на всю систему. А отже, опосередковано ми впливаємо і на кожного представника спільноти живих організмів. Таким чином, людина покликана до відповідальності не лише за добробут людської спільноти, але й усієї природи. Ми повинні поважати гідність не лише всіх людей, але й кожної живої істоти й надавати їй пріоритет перед нашими власними бажаннями і потребами. Тільки тоді станемо справжніми священиками Божого створіння. Марія ГУПАЛО викладач кафедри богослов’я УКУ
Література [1] L. White, The historical roots of our ecologic crisis // Science 155.3767 (1967) 1203-1207. [2] Молодіжний катехизм УГКЦ https://sites.google.com/site/molodiznijkatehizm/ponatta-ta-termini/svasenice-carske-ta-proroce-sluzinna (02.12.2021) [3] А. Шмеман, За життя світу. Таїнства і Православ'я / пер. Р. Скакуна. Львів 2009, с. 32. [4] Ф. Достоевский. Таинственный посетитель // Братья Карамазовы (Цит. за: https://ilibrary.ru/text/1199/p.41/index.html (16.10.2021) [5] Максим Ісповідник, Містагогія 7 [6] Папа Франциск. Енцикліка Laudato Si, 48. [7] Максим Ісповідник, Глави про любов 1.17. ( 1 голос )( 612 переглядів ) |