Українське сакральне мистецтво. Що ми знаємо про ці три слова? Чи схильні ми асоціювати це сполучення із чимось унікальним в історії світового мистецтва? На слуху можуть бути імена Леонардо да Вінчі, Сандро Боттічеллі, Рафаеля Санті чи сучасніших Сальвадора Далі та Аркабаса. Проте чи згадаємо із таким самим захопленням Йова Кондзелевича, Івана Рутковича, Йогана Пінзеля чи Петра Холодного, Олексу Новаківського… У вузьких колах – так, серед пересічних перехожих – навряд.

2017 рік був ювілейним 350-м з дня народження українського іконописця Йова Кондзелевича. Ієромонах та митець, ігумен та віртуоз, якому вдавалося йти в ногу з мистецьким часом. Ця постать оповита ледь-ледь прозорим серпанком історії, крізь який видно тільки обриси біографії монаха-іконописця, натомість його ікони променять життям та впевненістю ліній і напівтонів. Про Манявський (Богородчанський) іконостас Кондзелевича можна писати детектив, а про самого Йова – історичний роман, а може й трилогію… Та поки що ми поспілкувалися з дослідником творчості галицько-волинського іконописця ХVІІ – ХVІІІ століть Тарасом Отковичем, кандидатом мистецтвознавства, завідувачем Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України.

Пане Тарасе, як би Ви коротко представили Йова Кондзелевича? Які основні факти з його життя варто було б знати?

Йов Кондзелевич народився в Жовкві у 1667 році, тобто цього року ми святкуємо 350-річчя від дня народження українського іконописця. У другій половині ХVІІ століття Жовква була центром розвитку іконописної майстерності також завдяки тому, що мала статус резиденції польського короля Яна ІІІ Собеського. Я би зазначив, що це «ідеальне» ренесансне місто, як називають Жовкву, завдячувало своїм всебічним розвитком його засновнику Станіславу Жолкевському, який вирізнявся просто винятковою, як на той час релігійною толерантністю. Він як католик не боронив селитися і розвиватися в місті православним, греко-католикам, євреям. Отже, в такому полікультурному місті народився Йов Кодзелевич. Його справжнього (світського) імені ми поки що не знаємо, адже Йов – це вочевидь монаше ім’я. Так само нічого достеменно невідомо про його батьків. Існують лиш поодинокі версії, які дослідники пов’язують з його записами в поминальниках на служби, де Йов вписував своє ім’я і декілька інших, серед яких були Андрій і Текля. Гіпотетично можна сказати, що це могли бути батьки іконописця.

У деяких підручниках радянських часів (можливо, і до сьогодні такі існують) можна знайти твердження про те, що людський ембріон має зябра, хвостик і т. д., тобто мало чим відрізняється від ембріонів тварин, якщо й взагалі сутнісно відрізняється. В усному мовленні можна почути, що ембріон людини – це «згусток клітин», частина тіла матері, зайвий відросток на подобу апендиксу або навіть паразит у тілі жінки. Насправді кожній критично мислячій сучасній людині не важко зрозуміти, що мова тут не про науку, тобто не про біологічні факти, а про пристосування науки до наперед визначених висновків. Висновок такий: ембріон людини не треба вважати людиною, бо, як наслідок, потрібно відмовитися від абортів різних видів, експериментів на людських ембріонах, їхнього заморожування, використовування в лікувальних цілях і косметичній індустрії та від усіх інших маніпуляцій.